Передплатити Підтримати

«Петро Яцик ніколи не казав „Я люблю Україну“. Цю любов доводив ділом»

7 липня минає 100 років від дня народження видатного україніста, мецената й філантропа

Петро Яцик. Фото Укрінформ

Міжнародному конкурсу знавців української мови, меценатом якого був Петро Яцик, присвоєно його ім'я. А 20 років тому відомий тележурналіст Едуард Занюк зняв фільм про відомого українця — «Візія Петра Яцика». У фільмі показано унікальний приклад високого меценатства, представлено неймовірну історію успіху колишнього галицького селянина, української ідеї та науки у найвідоміших університетах світу. Про Петра Яцика та зйомки фільму Едуард Занюк розповів в ексклюзивному інтерв'ю журналістці «ВЗ».

Едуард Занюк

— Пане Едуарде, ви зняли документальну стрічку «Візія Петра Яцика». Чому вирішили розповісти світові і українцям, зокрема, про цю визначну людину?

— Від початку знайомства з Петром Яциком не міг сказати, що зніматиму фільм. Ми спочатку зробили інформаційний матеріал для новин, пізніше я про Яцика довідався більше. І це не могло не зацікавити мене не лише як журналіста, а й як звичайну людину. Я навіть не сподівався, що пан Петро піде на таку відвертість. Мені людина фактично розкрила свою долю. Найголовніше тут навіть не стільки його щирість, як його візія. Хочу привідкрити значення того, що міститься у цьому слові — «візія».

— І що?

— Там міститься і сама позиція Петра Яцика, і його одержимість. Він вирішив частину своїх коштів віддавати на освіту. Ба більше — на високу, елітарну освіту. Бо відкрити три кафедри україністики у Гарварді, перекласти «Історію України-Руси» Грушевського англійською, іще безліч інших справ, про які не можна згадати коротко, міг тільки Петро Яцик. Він був свідомий того, для чого це робить. Парадокс у тому, що він походить з бідної родини. Дуже багато людей, які стають багатими, вкладають свої кошти у щось таке, щоб отримати ще більше грошей. Натомість у Яцика, коли він заробляв гроші, з'явилася така візія, що він почав вкладати гроші у речі, незбагненні для широкого загалу. Його навіть критикували за це дуже часто. І не лише комуністична преса, бо ж відомо, як комуністи ставилися до спадщини Грушевського. Але найбільше критики на його адресу випало саме там, на Заході. Та його це зовсім не зупиняло. Його не зупиняло нерозуміння сучасників, кпини тих, хто вважав, що гроші треба виділяти на щось інше. Він сам собі сказав, що заробляє для того, аби інвестувати у майбутнє.

Петро Яцик випередив час, заглянув у майбутнє. І те, що ми тепер, до прикладу, у річницю Незалежності України чи в інші державні свята чуємо, що треба захищати національні інтереси, треба виховувати українство, школи…, Петро Яцик це робив ще тоді. Тихо, впевнено і жертовно. І ніколи не шкодував на це величезних коштів. Він ще тоді відчував, наскільки це потрібно для розвитку України. Це були фундаментальні речі, які виховували й пропагували українську культуру. Грушевський свого часу двічі звертався до української діаспори з проханням посприяти у перекладі «Історії України-Руси» англійською мовою. І двічі на це не знаходилося коштів. І тільки Яцик взяв на себе цю місію і сказав: «Ми це зробимо». І за ним пішли світила Гарвардського університету.

— І він при цьому не потребував піару…

— Так. Йому не треба було цього. Бо виконував цю роботу з величезною наснагою і не звертав уваги на критику. Чому я і команда взялися за фільм «Візія Петра Яцика»? Я би дуже хотів, щоб люди зрозуміли, яку неоціненну спадщину Петро Яцик залишив нам. Він не намагався пропагувати ті великі справи, які він робив. У фільмі є момент, як професор, завідувач кафедри україністики Токійського університету, українською мовою говорить: «Якщо хочете знати історію України, читайте Грушевського». Уявляєте? Нам японці цитують Яцика, щоб ми, українці, знали про себе. Я у фільмі хотів показати ось цю візію Яцика, показати долю його непростої війни. Бо він був надзвичайною людиною, яка багато зробила до України.

— У фільмі Яцик багато говорить про Гарвард…

— Так, розповідає, що таке вища освіта і зокрема Гарвардський університет. «Подивіться, Гарвард виріс зі шматка поля, а сьогодні він керує фондовими біржами». Яцик багато інвестував в український Гарвард. Якби було більше Яциків, вища освіта і у нас почала би розвиватися. Сила інтелекту може впливати на тенденції розвитку України, щоб питома вага тієї верхньої тисячі чи сотні інтелектуалів, які були б жертовні для своєї землі, своєї країни, як це робив Петро Яцик, змогли б змінити розвиток на успішний і щасливий.

— Як ви з ним познайомилися?

— Випадково у Львові. Петро Яцик мав якісь справи у Львівському університеті, і нас познайомили. Це було 25 років тому. Тоді я навіть і не думав, що робитиму про нього фільм. Але коли більше пізнав цю людину, почув багато цікавого про пана Петра, зрозумів, що маю про нього розповісти світові і українцям.

— Легко було з ним спілкуватися?

— Коли ми знімали фільм, йому було 77 років. Я рідко бачив у житті таку високу працездатність, якою був наділений пан Петро. Коли ми у Верхньому Синьовидному хотіли показати схід сонця чи якусь іншу цікаву картинку, а ввечері впіймати ще якісь моменти, Яцик був постійно поруч. Настільки гарно розкрився…

— У фільмі є момент, коли у нього виступили сльози…

— Це була його щира розповідь про момент, коли він переходив перевал і подумав: «А чи я ще повернуся сюди?». І коли я пізно ввечері дуже делікатно натякав, що може, завтра продовжимо, він казав: «Едварде, ти що думаєш, я вже такий старий, а ти ще такий молодий?». Його навіть на мить не покидала добра іронія, у доброму розумінні кпинив і з нас… Знімали понад рік у трьох країнах, використано багато епізодів. До прикладу, у Торонто нам треба було зняти дуже високу точку. Ми зняли, але оператор сказав, що зі світлом там не все добре вийшло, тож треба перезняти. Яцик це почув і каже: «То ви на хмародер лазили?». Розповідаю, як ми це робили, а завтра мусимо шукати вихід зі ситуації. «Добре, — сказав він. — Дамо собі раду». Вранці наступного дня пан Петро мені телефонує і каже: «Едварде, я домовився з Френком. Якщо не боїтеся, він вас візьме і політаєте над Торонто». Його друг мав приватний літак, і Яцик питання зйомок з високої точки вирішив за кілька секунд. Це маленький приклад того, наскільки з ним було приємно і легко працювати.

— У фільмі є такий момент, коли він розповідає про батька, коли той орав поле і бив коня батогом. Кінь за сезон здихав від тяжкої праці. Пан Петро переживав за кожного коня, але й розумів, які це видатки, адже щороку купувати нового коня не так просто…

— Він в усьому був такий — за все переживав, хоч був тоді ще дитиною. Наведу інший приклад. Ігор Шевченко, професор Гарварда, який знав 50 мов, розповідав таке. Коли Яцик домігся, що у Гарварді буде створено три кафедри україністики, гарвардська професура не була у захопленні від цього. І коли ці кафедри з’явилися, виникла дискусія, мовляв ці кафедри не можуть існувати без вливання коштів. Яцик, як досвідчений бізнесмен (мав будівельний бізнес. - Г. Я.), написав листа президентові Гарварду, у якому йшлося, що ці кафедри створено не на короткий проміжок часу, а довіку. І президент Гарварду його підписав. Більше дискусій не було з цього питання. Заглиблення у суть речей, найімовірніше, починалося ще тоді, від того коня.

— Знімали фільм у трьох країнах. А де було найважче?

— Ніде не було важко. Найбільше знімали в Україні, у його рідному селі Верхньому Синьовидному, в полі, куди він у його віці ходив з нами орати. Відчуття у нас були неймовірні. Постановочних кадрів у фільмі немає, бо була відповідна аура. В інших країнах було неймовірно цікаво, бо ж, крім зйомок, Петро Яцик нам довірив свій колосальний архів. Ми мали щастя ходити по цих університетах. Я лише після зйомок зрозумів, якої висоти ті люди, з якими він нас знайомив — Ігор Шевченко, Френк Сисин, інші… Одне слово, фільм ми зняли на одному диханні.

— Чи перед виходом у світ Яцик переглядав фільм?

— Переглядав. І запитав у мене: «Як ти думаєш, наскільки все, що було зроблено, в Україні буде ефективно?». Я його запевнив, що це дасть ефект. Для мене сьогодні важливо, щоб школярі і їхні вчителі, ті, хто може це популяризувати, знали і розповідали про патріотизм Петра Яцика. Бо він ніколи не казав «Я люблю Україну», він робив це «люблю». Цю любов доводив на ділі, а не високими словами. А на презентацію фільму до Львова Петро Яцик приїжджав зі своєю дружиною Джінет.

Довідка «ВЗ»

Петро Яцик народився 7 липня 1921 року у селі Синьовидсько Вижнє Сколівського повіту Станіславського воєводства (помер 1 листопада 2001 року в Торонто). Закінчив семилітню сільську школу, вчився на сільськогосподарських та залізничних курсах. Працював помічником машиніста. 1944 року виїхав на Захід.

Петро Яцик — один зі спонсорів Інституту українських студій Гарвардського університету (США), Енциклопедії українознавства Центру досліджень історії України ім. Яцика при Альбертському університеті (Канада), Освітньої фундації ім. Петра Яцика (її фонд — 4 мільйони доларів), Українського лекторію в Школі славістики та Східноєвропейських студій при Лондонському університеті. Офірував мільйон доларів на історичні досліди, що з подвоєнням цих фондів від уряду Альберти творить тримільйонний фонд Яцика при Канадському університеті українських студій в Едмонтоні. Завдяки 750 тисячам доларів, які вніс Петро Яцик, відкрито спеціальний український відділ в Інституті імені Гаррімана при Колумбійському університеті (США). Коштом мецената видано чимало монографій з історії України. Сума його пожертв на українські інституції на Заході перевищує 16 млн доларів.