Для Москви на Львівському телебаченні Мирослав Скочиляс завжди робив ”што-нібудь екзатічєскоє”, тобто УКРАЇНСЬКЕ!

27 липня 1942 року в селищі Щирці, що майже за 30 кілометрів від Львова, під час грози від удару грому загинуло працьовите подружжя Скочилясів. Парадоксально і дивовижно, що у пеклі Другої світової війни сталося ось таке не передбачуване й прикре природне горе. Чоловік і жінка, які все життя важко трудились, саме поверталися з поля... Так четверо їхніх діточок (троє синочків і донечка) залишилися сиротами. Найстаршому було 14, наймолодшій — три рочки. Третьою дитиною у цій дружній родині був Мирослав — майбутній метр українського телебачення, той, без якого неможливо уявити національне пісенне мистецтво. Тисячі артистів—аматорів художньої самодіяльності (саме він на Львівській обласній студії телебачення на початку 1970—их років заснував телепередачі ”Сонячні кларнети” і ”Вечорниці”), десятки найвідоміших естрадних виконавців і ансамблів від ”Смерічки” Левка

Дутковського, ”Арніки”, Софії Ротару, Назарія Яремчука, Василя Зінкевича до ”Ватри”, ”Світязя”, Івана Поповича, Віктора Морозова, Ігоря Білозіра, Олександра Сєрова та інші (з кінця 1960—их першим у державі як сценарист пропагував їхнє мистецтво у музичних фільмах і телепередачах) нині зі словами синівської вдячності говорять про нього як про найріднішу людину. І це не дивно, адже Мирослав Федорович визнаний телевізійний батько української естради.

Малий круглий сирота Миросько Скочиляс,щоб вижити і утримати своїх братів і сестричку,продавав у Львові на ринку молоко, сир і сметану

5 лютого 1935 року з’явився на світ Божий Мирослав Скочиляс. Змалечку хлопчина робив усю сільську роботу: пас корови, порався на городі, допомагав батькам у полі. Шестирічним зустрів війну, а на восьмому році життя — осиротів. Довелося у важкі воєнні і повоєнні роки жити—виживати разом з братами і сестричкою. Найстарший Федір працював і утримував всіх фінансово (хоч це був мізер), Петро відповідав за коні і всі оранки, Мирослав більше тягнувся до комерції — брав на плечі клунок з молоком, сиром, сметаною і разом зі сільськими жінками їздив до Львова торгувати на ринку.

Сестра ж Марія робила всю жіночу роботу. Так усі виростали і мужніли. Федір став залізничником, Петро працював на заводі у Львові, Марічка доглядала дітей у дитячому садочку, а Миросько спершу захотів навчати дітей. Після закінчення Львівського педучилища недовго працював учителем математики у Жовтанцях, що у Кам’янка—Бузькому районі Львівської області. Після служби в армії, 1962 року, Мирослав Скочиляс вступив на перший курс новоорганізованого факультету журналістики Львівського університету. Вчився і працював на обласному радіо, а потім — перейшов на Львівське телебачення, якому віддав найкращі роки і де показав себе професіоналом найвищого ґатунку. Незмінно працював у музичній редакції. Коли ”перегинав палицю”, за тодішніми радянськими мірками, тобто занадто українськими були передачі, його на якийсь час переводили у редакцію сільськогосподарських програм. Якось Українське телебачення продемонструвало одну з передач Скочиляса. Хтось з ЦК партії побачив її і дав ”наганяя” львівському телевізійному начальству. Ті ж почали шукати крайнього. Саме у цей момент зателефонувала дружина Щербицького і… подякувала за прекрасно виконану роботу зі збереження національних традицій. Цей дзвінок черговий раз врятував редактора музичних програм.

Був простим і щирим у всьому. А щеу нього була рідкісна інтуїція на таланти!

Доброзичливого, чуйного і комунікабельного Скочиляса любили на телебаченні. Він був душею колективу. Ніколи не грав роль великого начальника, не вдавав із себе редактора—цабе, а був простим і щирим у всьому. А ще у нього була рідкісна інтуїція на таланти. Він відчував, що з того чи іншого початківця будуть великі люди. Отож 1968 року з’явився перший український телевізійний музичний фільм тривалістю 25 хвилин. У його основі — залицяння трьох співаків (артисти диксиленду Львівського медінституту ”Медікус”, один з них — керівник колективу Ігор Хома) до вродливої вокалістки (її роль виконувала Леся Стадник), яка врешті—решт обрала собі зовсім іншого хлопця. Ось з того фільму вийшла народна пісня ”Сумна я була” у сучасному естрадному прочитанні.

Фільм отримав відзнаку на одному з фестивалів у Ленінграді. У ті часи Львівська студія телебачення (у неї був ефірний час у семи областях Західної України) мала свій шарм і свою самобутність. Велика заслуга у цьому і Мирослава Скочиляса. Львів’ян любили за українську мову. Не раз наприкінці 1960—их телефонували з Москви Мирославові Федоровичу і наполегливо просили надіслати ”што—нібудь екзатічєскоє”, тобто українське. Той завжди казав: ”Будь ласка!” Треба було щось до новорічних свят — нема проблем! Скочиляс знімає ще один новітній музичний фільм (разом з Романом Олексівим) ”Сійся—родися!” (1969 рік), у якому сестри Байко співають (а насправді колядують те, що ”пропускала” тодішня цензура).

Завдяки львівсько—чернівецькій дружбі телевізійників (тобто зв’язкам Скочиляса з буковинським звукорежисером Василем Стріховичем) виникає задум ще одного музичного фільму у серпні 1971—го. Василь привіз до Львова такі фонограми, що Мирослав відразу зметикував все це відобразити на кіноплівці. У Карпатах, у Яремчі, режисер Роман Олексів фільмує музичну картину ”Червона рута” за сценарієм Мирослава Скочиляса про ніжну та чисту любов дівчини—горянки і донецького хлопчини. Творці фільму поставили перед собою складне завдання: через шляхетність взаємин тогочасної молоді, наділеної високими почуттями, що виражаються у піснях, утвердити красу людського життя. Крім ліричної чарівливості пісень, почуття молодих героїв твору посилюються поетичністю довколишнього світу, неповторністю карпатського пейзажу. Телевізійники підійшли до цієї картини з багатим досвідом, їхній добрий смак не схибив: вони уникли екранних штампів і відобразили цілковиту гармонію між героями фільму, їхніми піснями та природним тлом, на якому розгортаються події. Пісні Володимира Івасюка, Левка Дутковського, Валерія Громцева та інших авторів виконали Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Софія Ротару та інші.

Що цікаво: Скочиляс завжди довіряв Олексіву і, навпаки, Олексів знав, що краще від Скочиляса ніхто не напише сценарію. ”Фільм ”Червона рута” стає своєрідним вибухом туги за чимось вищим, чистішим у житті, — згадував письменник Михайло Івасюк у своїй книзі ”Монолог перед обличчям сина”. — У ньому напрочуд злагоджено співпрацьовуються львівський сценарист Мирослав Скочиляс із режисером—постановником Романом Олексівим. До них горнуться звукооператор з Чернівецької студії телебачення Василь Стріхович та оператор студії ”Укртелефільм” Аркадій Дербінян”.

Його не раз кликали у Київ, своєю присутністювін би міг прикрасити будь—який колективтелевізійників. Але зрадити рідний Львів Мирослав Федорович не зміг би ніде й ніколи

Коли москвичі бачили кадри, зняті львів’янами на старій техніці, неодмінно дивувалися: ”Как ето вам удайотса, вєдь у вас всєво двє камєри? А у нас іх восємь. А толку? У вас два тракта, а у нас — двєнадцать. Как ви ето дєлаєтє?” Звичайно, телевізійне чуття і талант у Скочиляса були від Бога. Його не раз кликали у Київ, своєю присутністю він би міг прикрасити будь—який колектив телевізійників. Але зрадити Львів і студію на Високому Замку Мирослав Федорович не зміг би ніде й ніколи. А як він любив Левка Дутковського, Володю Івасюка, Василя Зінкевича, Назарія Яремчука, Івана Поповича, Ігоря

Білозіра, Віктора Морозова! Через них і з їхньою допомогою Скочиляс у телеглядача виховував любов до української пісні. Він був визнаний телевізійний батько української естради.

Такого редактора не мала жодна музична редакція в Україні. У львівській музичній редакції телебачення працювали випускники місцевої консерваторії. Вони мали смак, знали культуру. А найголовніше — ними керував метр музичної телевізії! Архів львів’ян нараховував понад 2500 музичних записів. Благо, що тепер це все переноситься на сучасні носії і ”золотий фонд” Скочиляса збережеться для нащадків.

Мирослав Скочиляс знав усіх, і всі з великою повагою і шаною ставилися до нього. Завдяки йому на Львівському телебаченні були диктори, яких знала і любила вся країна.

”І мені, ще на початках творчого пошуку себе в естраді, допоміг вийти в люди Мирослав Федорович, — розповідає Іван Попович. — Було це 1973 року. Я повернувся з Берліна, з фестивалю молоді та студентів. Скочиляс знайшов мене і запропонував зняти музичний фільм. Мав він назву ”Пісні над Львовом”, я там вперше заспівав авторську ”Пісню гуцула” (на вірш Тіберія Соломки). Фільм тривалістю 20 хвилин мав неабияку популярність, його транслювало як Українське, так і Центральне телебачення. Й досі з нього час від часу використовують окремі епізоди. Під час запису на знімальному майданчику Скочиляс як автор сценарію був завжди ввічливим.

За задумом, у веселій ”Пісні гуцула” я бігав по Високому Замку. Мирослав Федорович своїм асистентам наказав підготувати для мене рушник і водичку. Усе життя з боку Скочиляса я відчував батьківське піклування. Він мене завше називав Івасиком. Коли я повертався з рідного Закарпаття, щоразу з ”передачею” заходив на Львівське телебачення. Традиційно привозив нашої сливовиці (десь під 80 градусів) і закарпатського сала. Скочиляс ще з дверей, побачивши мене з пакетом, казав: ”Я бачу, з чим ти завітав, це для всієї редакції!”, — а потім мені зізнавався: ”Ой Івасику, ти мене балуєш!”

Вулицею Мирослава Скочиляса?!

В останні роки до Мирослава Федоровича вчепилася недуга, на яку хворіє чи не кожний другий чоловік. На операцію не відважився, терпів несамовитий біль. Хоч працював до останнього, все ж згасав. ”Путівку в телевізійне життя дав мені Скочиляс, він мене знайшов, — згадує заслужений артист України Роман Лемеха. — Мирослав Федорович завжди був Людиною з великої літери. Я би хотів бути таким, як він. Він був еталоном українського телебачення. Ми були великими друзями, коли його не стало, я відчув втрату найріднішої людини. Скочиляс незабутній, його любили і будуть любити. Разом з Олександром Сафоновим і Оксаною Білозір я вів передачу до його 60—річчя. Бачив усіх його ”діточок—артистів” і відчував щиру до нього шану. Він допомагав усім, а себе не беріг. І не вберіг... Мирослав Федорович був людиною побожною, завжди ходив до церкви Михайла, тої, що під Високим Замком. Якось ми з ним мали їхати на зйомки, і він сказав: ”Ромцю, я йду молитися, коли треба буде їхати, зайдеш і кивнеш мені пальцем”. Я прийшов до церкви, махнув рукою. Скочиляс підійшов і на вухо прошепотів: ”Зйомки пересуваємо на годину, я мушу домолитися...”

Він ніколи не зупинявся на півдорозі… Шкода мені, що у Києві (Хрещатик,

26), у музеї телебачення, я чомусь є, а Скочиляса немає… Геніальної лю дини національного телебачення, журналістики і українського народу… ”

Помер Мирослав Скочиляс 30 серпня 1999—го, на 65—му році життя.

Похований поруч батьків на сільському цвинтарі у рідному Щирці. Легендою національного телебачення він став ще за життя. Своєю позицією, своїм чуттям і завбачливістю, вмінням виділити вчасно найголовніше і донести його до глядачів, рідне любити понад усе — цим здобув незрадливу і вічну любов. Мешкав Мирослав Федорович у Львові на вулиці Толбухіна, тепер вона Перемиська... А чому не імені Мирослава Скочиляса?..

Довідка:

Скочиляс Мирослав Федорович(05. 02. 1935, смт Щирець, нині Пустомитівського р—ну Львівської обл. — 30. 08. 1999, там само) — метр українського телебачення, тележурналіст—новатор, музикознавець. Заслужений працівник культури України (1995). Закінчив (1967) Львівський університет (факультет журналістики). Від 1963 — на Львівському обласному телебаченні, редактор редакції музичних програм. Похований на цвинтарі у смт Щирці Пустомитівського р—ну Львівської обл.