«Це перша війна в новітній історії України за незалежність України»


29 січня 1918 року року на залізничній станції Крути під однойменним селищем та поблизу села Пам’ятне, за 130 кілометрів від Києва, відбувся бій. Нерівна за пропорційністю сил військова сутичка тривала близько п’яти годин. Чотиритисячна більшовицька армія під командуванням Михайла Муравйова проти загону із кількох сотень київських студентів, гімназистів та юнкерів. І хоч молодим людям не вдалося перемогти численну армію озброєних професійних солдатів, у пам’ять українського народу доленосний бій під Крутами назавжди вкарбувався як символ національної відваги та гідності. Детальніше про тогочасні події журналісту “ВЗ” розповідають кандидат історичних наук, доцент Інституту гуманітарних та соціальних наук НУ “Львівська політехніка” Іван Хома та історик, голова вченої ради Центру досліджень визвольного руху Володимир В’ятрович.

—На тлі десятків боїв, які відбулися під час Першої більшовицько-української війни, бій під Крутами уславлений саме участю юнаків, які добровільно вступили у лави нечисленної Армії УНР, — каже пан Хома. — Разом з тим, ця подія, поряд з іншими трагічними та героїчними сторінками історії України, лягла в основу виховання почуття патріотизму та національної гідності не одного покоління українців. Офіційно ця війна розпочалась 4 грудня 1917 року, коли Рада народних комісарів надіслала «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради». Втім, загальний наступ більшовицьких військ на Україну розпочався 5 січня 1918 року під командуванням Антонова-Овсієнка. Це перша війна в новітній історії України за незалежність України. Водночас Народний секретаріат не мав власних військ, тож був змушений користуватись «послугами» військ Раднаркому.

Загалом цю війну не можна розглядати з погляду класичних воєн між двома державами з притаманними їм розробками і веденням військових операцій, наявністю окреслених театрів воєнних дій, фронтів тощо. Воєнні дії між більшовицькими та українськими формуваннями не були позиційними, а вирізнялись високою мобільністю і зміною характеру бойових дій, що потребувало невеликих і мобільних частин. Проте навіть до такої війни Центральна Рада та Генеральний Секретаріат були неготові, зважаючи на неукомплектованість військових одиниць, дезорганізацію, мародерство, більшовицьку пропаганду, дезертирство. Не спостерігалось злагоджених дій і серед командування армії.

— Повертаючись до бою під Крутами, чому Центральна Рада допустила ситуацію такого нерівного розкладу сил (4000 більшовиків проти 450-500 студентів)?

— Битва під Крутами була однією з багатьох, які відбувалися під час більшовицько-української війни. Одним із важливих пунктів цього наступу була станція Крути між Бахмачем та Києвом. Тут українські сили повинні були стримувати більшовицький наступ. Тоді склалася така ситуація, як, в принципі, і зараз, що багато молоді самоорганізувалось. Сотні студентів Києва та юнкери вирішили не просто відсиджуватися, а брати зброю у руки. Група цих молодих людей — юнкерів та студентського куреня Січових стрільців виїхали на Крути під командуванням старшини Гончаренка. Вони не мали бути одні. Очікували, що інші частини армії УНР їх підтримають. На жаль, так сталося, що деякі українізовані полки армії УНР проігнорували цю ситуацію. До Крутів під’їхало близько 500 молодих хлопців 17-19 років. Перед боєм з чотирма тисячами більшовиків вони опинилися самі. Бій розпочався близько 10 години ранку.

Командувач цих українських сил Гончаренко не кидав молодих людей як живе гарматне м’ясо. Вони зайняли оборону, відстрілювались доти, доки у них були набої. Коли ж набоїв не стало та виникла загроза оточення, командування розпочало загальний відступ. Одна частина студентського куреня розгубилася і пішла на світло, що йшло від станції Крути, повністю захопленої більшовиками. 27 молодих українських вояків з цієї частини розстріляли.

— Усі 450 молодих людей загинули? Якими були втрати української сторони та більшовиків?

— Багатьом молодим людям вдалося врятуватися. Від української сторони загинуло від 33 до 40 юнкерів, гімназистів та студентів, семеро потрапили в полон, а 55-65 отримали поранення. Близько трьохсот більшовиків було поранено та вбито.

— Чи можна було уникнути битви під Крутами, не допустити смертей?

— Так можна говорити про будь-який бій. Це була битва одна з багатьох, які відбувалися у тій війні. Як і кожен бій, битва під Крутами була важливою. Молоді люди виконали свою історичну роль... Бій під Крутами показовий на тлі інших тогочасних битв. Молодь, яка була учасником й інших боїв, до Крутів ніколи не була на передовій. Залишившись сам на сам з більшовиками під Крутами, вони дали гідний спротив. Їх вчинок можна порівняти з сучасними подіями, пов’язаними з самоорганізацією молоді для мирних протестів. Тобто розуміння подвигу героїв Крут присутнє в сучасному українському молодіжному середовищі.

— Смерть молодих студентів у бою під Крутами стала героїчною...

— Визнання їх подвигу як героїчного настало вже на початку березня 1918 року, коли Центральна Рада повернулась до Києва. 19 березня 1918 року у Києві провели перепоховання віднайдених та ідентифікованих загиблих під Крутами студентів, гімназистів та юнкерів. Траурну процесію від вокзалу, попри будинок Цетральної Ради і до цвинтаря на Аскольдовій могилі, супроводжували десятки тисяч людей. У кінці березня рішенням Міністерства військових справ УНР заборонили приймати у склад армії студентів та гімназистів, а ті, що вже там перебували, повинні були покинути свої частини.

Коли довелося захищати Київ, то виявилось, що однією з найбільш організованих та патріотично настроєних частин були кількасот студентів. Деякі частини Армії УНР зайняли позицію нейтралітету проти більшовицького наступу. А от ховали юних героїв десятки тисяч людей... Цей трагізм українського менталітету нас переслідує. Ми плачемо, скаржимось, співчуваємо, розчаровуємось, вміємо ховати, святкувати... Проте деколи нам просто не стає терпінння, часу, впевненості, віри, організованості — це наша історична проблема. Водночас, дивлячись на нинішні події, розуміємо, що певні історичні висновки люди роблять на шляху захисту державного суверенітету.

Як і в 1918 році, так і тепер, звичайні люди більш готові до рішучіших кроків та боротьби, аніж представники політичної опозиції, які б мали вести їх на цю боротьбу. Водночас 23 листопада показало, що опозиція під тиском народу обстоюватиме його інтереси і робитиме кроки, щоб захистити його.

— Як не допустити у нинішній ситуації трагічних подій 1918 року?

— У 1918 році про Україну дуже мало знали у світі. На міжнародному рівні не підтримали українську справу, і наша держава не встояла. У наш час про Україну знають. Роблячи висновки із тогочасних подій, нам потрібно надзвичайно активно привертати увагу світової спільноти до подій нинішніх. Те, що зараз відбувається в Україні, по суті — продовження визвольної боротьби. Ми розуміємо, що теперішня влада є лише маріонеткою у руках Росії. Те, що діється нині в Україні, — саме те, що потрібно Росії. Борючись з Януковичем, ми не повинні забувати, що, перш за все, обстоюємо національний суверенітет. Україна як держава можлива лише як демократична країна.