Передплатити Підтримати

Cтепан ПУШИК: «У три хвилини вкласти долю, життя, батьківський поріг і Батьківщину»

26 січня відомому українському письменникові Степану Пушику виповнилося 70 років

Cтепан Пушик (на фото) — яскравий і самобутній представник карпатської поетичної школи. З-під його пера вийшло понад півсотні поетичних і прозових книжок — оригінальні поезії, твори для дітей, великі прозові форми. Композитори поклали на музику понад 150 його поетичних творів. Йому щастило писати з Анатолієм Кос-Анатольським, Олександром Білашем, Володимиром Івасюком, Борисом Буєвським, Анатолієм Пашкевичем, Геннадієм Татарченком, Русланом Іщуком, Миколою Литвином. Його пісні співали найіменитіші виконавці — від Дмитра Гнатюка, Юрія Гуляєва, Миколи Кондратюка, Назарія Яремчука, Михайла Сливоцького, Анатолія Мокренка до самодіяльних ансамблів та хорових колективів. А пісня “Козак гуляє”, також народжена Степаном Григоровичем, вважається народною, і музику на неї як писали, так і досі пишуть нові композитори—співавтори. Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка, професор кафедри української літератури Прикарпатського університету ім. В.Стефаника Степан Пушик є автором оригінальних вибраних творів, що вийшли в шести томах (семи книгах), у семи окремих збірках видано записи народних казок, пісень, українських тостів, приповідок. А ще він — винятковий працелюб, йому належить один з найбільших щоденників у світі, який налічує близько 300 томів, у кожному з яких є до 200 сторінок.

- У 1960-их роках ви, Степане Григоровичу, створили вірші, які полонили найвідоміших композиторів, а згодом і виконавців...

— Я навчався в Московському літературному інституті, а мешкав у Івано—Франківську. Хоч раніше у мене вже були пісні із самодіяльними композиторами, все ж проривом у професійну естраду стала пісня “Треба йти до осені” на музику Олександра Білаша. А згодом народилася “Течія”. Спочатку вірш показав Ігорю Покладу, але він його чомусь не зацікавив. Саме тоді популярність мав студентський ВІА “Опришки” Івано-Франківського педінституту. Керівник ансамблю Руслан Іщук написав музику до “Течії”, і вона прозвучала в музичному телефільмі “Червона рута”, який знімали 1971 року в Яремчі. Цей фільм поріднив мене з Володею Івасюком.“Течія” звучить другою, після Івасюкової “На швидких поїздах”. У фільмі пісню виконувала прикарпатська студентська “Росинка”, до дів­чат “долучається” й Софія Ротару (її голосу не чути, звучить фонограма, а на відео вона “співає”). “Де Дністра швидка течія, Дівчина живе нічия. Гей, гей, гей, ріки течія — Дівчина живе нічия...”.

Потім у мене з’явилася пісня “Любисток”. Вірш надіслав Олександрові Білашу. Він досить довго з ним нічого не робив. Я показав текст місцевому композитору Богданові Юрківу, і той досить швидко написав музику. На гастролі до нас приїхав Дмитро Гнатюк, і Богдан запропонував йому заспівати “Любисток”. Той, звісно, погодився. Але одного разу в радіопередачі “Від суботи до суботи” почув “Любисток” у виконанні Миколи Кондратюка, проте музика була іншою. Виявляється, що й Білаш на той час зробив свій варіант мелодії. Так ця пісня існує й досі у двох мелодіях, кожна з яких є по-своєму цікавою. А до цього, 1969-го, з Білашем написав “Над горою місяць повен”, яку співали Анатолій Мокренко, Микола Кондратюк й інші виконавці.

- Ще у вас є кілька пісень з Борисом Буєвським.

— Мені подобалася Борисова пісня “На долині туман”, тому й запропонував йому кілька своїх віршів. Так у нашому спільному доробку з’явилися пісні “Як повіє теплий вітер” і “Карпатська ніч” (її співали Юрій Гуляєв, Віктор Андросов). Буєвський приїжджав до мене в Івано-Франківськ, я його познайомив з дівчатами ансамблю ”Росинка” Христини Михайлюк. Відпочивав він цілий місяць у Микуличині. Аби не нудьгував, йому привезли у село піаніно. Бориса зваблювала і надихала природа нашого гуцульського краю, його тягнуло в гори.

- З Володимиром Івасюком ви також написали дві пісні, кожна з яких має свої цікаві історії.

— Першою нашою роботою була “Стоїть пшениця, як Дунай”. Це була пісня—посвята одній золотокосій дівчині з Коломиї, яка дуже подобалася Володі. Єдине, що змінив композитор у віршах, слово “коси” на “волосся” — і вийшло так: “Кохані очі — небеса, волосся — золото пшеничне”. Я ж писав узагальнено, а Володя, скоріш за все, був прив’язаний до реального образу, мабуть, у його красуні було гарне волосся… “Стоїть пшениця, як Дунай, Дорога біла в поле кличе. А ти від мене не ховай Своє замріяне обличчя...”.

Друга наша пісня “Я ще не все тобі сказав” була, здається, чи не останньою у творчості Івасюка. Пригадую останні приїзди Володі до мене в Івано-Франківськ. Було це у січні 1979-го, а потім — наприкінці березня.

Привіз платівку-гігант у чудовому конверті: з одного боку фотографія Софії Ротару, а з іншого — його. Коли прийшли до мене на обід, то до хати стали забігати й сусідки, щоб зблизька глянути на Івасюка. “В нього такі сині очі, що можна в них утопитися”, — перешіптували­ся. “Не топіться, бо не буде кому рятувати”, — віджартовував я за Володимира. Того дня ми багато переговорили про різні справи. Він агітував написати лібрето опери або ж балету, і я запалився це зробити. Потім пішли в місто. Я кепкував з друга: “Одружуйся, бо ж старого парубка оженити — як старого коня продати”.

“Хіба я вже такий старий”, — віднікувався Володя. Йому було двадцять дев’ять... Посміхався, коли йому переказував різні плітки, серед яких була й така: Софія Ротару — Івасюкова жона.

Потім пішов до знайомих. Телефонував, аби подумати про кількаденний відпочинок у горах: треба набратися сил перед сесією — складав іспити за два курси консерваторії, щоб вивільнити час для творчості. Потім приїхав ще раз до Івано—Франківська, привіз нову співанку: ”Оце твоя пісня. Буде називатися “Я ще не все тобі сказав”. У мене вірш називався “Повіяв буйний вітер із—за гір”, а Володя назвав пісню “Я ще не все тобі сказав”. Тепер же бачу в тій назві щось загадкове, а то й містичне.

“Назарій Яремчук її записує для телепередачі “Пісня-79”, — продовжував Володя Івасюк. — Буде добра співанка, старий!” (Він мене називав стариком, а я його — юнаком.) “Повіяв буйний вітер із-за гір, І тане сніг, немов горить папір. Біжать струмки, біжать серед зими По тих стежках, куди ходили ми. То не весна — не вір струмкам, кохана, Бо теплий вітер в січні — то омана. Ще будуть заметілі, ще будуть сніговії, Не вір вітрам, бо квіти їм не вірять...”. У пісні “Я ще не все тобі сказав” довелося на вимогу Івасюка дещо підправити. У мене було “повіяв вітер і нарвав дощів”, Володя змінив на “накосив дощів”.

Івасюк мав унікальне відчуття слова... Запис зробив Назарій Яремчук, але в ефір пісню не пустили. Потім стало відомо, що заборона йшла ”зверху”. Виявилося, що раніше в Канаді вийшла платівка, кошти від реалізації якої пішли на підтримку політв’язнів СРСР. Там були й пісні Івасюка. “Гріх” на ті часи страшенний. Боже, скільки проблем з КДБ мав Володя, неодноразово його хотіли завербувати. Але не на того натрапили! Чим усе це закінчилося — нині відомо! Таланту, бажання кращого, вільнішого життя йому не пробачили...

Коли пропав Володя у квітні 1979-го, найчорніші чутки поширювалися кимось, мабуть, навмисне. Народжувалися нікчемні плітки одна за другою і росли як лавини. Люди, що називали себе інтелігентами, були гіршими за базарних перекупок. Я стояв у почесній варті біля його домовини, на якій був портрет, надрукований на конверті з платівки, лиш тільки в барвінковому віночку. Довго не міг відійти після втрати друга. На поминках ми щось говорили про нього. Але в тисячі разів більше наговорили різномасті спекулянти, які й тепер не заспокоїлися, хоч не знають про Володимира Івасюка нічого.

- Вам пощастило написати материнську присвяту. “Пісня про матір” стала ледь не рекордсменом радіо та телевітань матерям на теренах Західної України...

— А заспівав її наш прикарпатський соловейко Михайло Сливоцький, в репертуарі якого понад півтора десятка моїх творів. Ніжну, милу та задушевну мелодію народив тодішній доцент музично—педагогічного факультету Івано-Франківського пед­інституту Василь Їжак. Уперше наша пісня прозвучала 8 березня 1979 року. Було це в Івано-Франківській обласній філармонії. І відразу успіх — шквал оплесків. Час підтвердив, що матиме вона багатолітнє життя. Михайлові Сливоцькому припали до душі слова і мелодія, вони відкрили широкий світ почуттям любові до наших матерів, і він співає цю пісню серцем. А хіба можна співати про маму інакше?

“Земля дочекалась і рясту, і сонця, і цвіту, Душа, мов калина, росте і цвіте без тепла. Нічого не треба, нічого не хочу від світу, Лишень аби мати на білому світі була...”.

- 18 жовтня 1979 року в Івано-Франківському міському парку імені Тараса Шевченка у ставку виявили утопленого талановитого прикарпатського 25-річного композитора Володимира Яцолу. Більшість його творів виконував студентський ансамбль “Гуцулочки”, і мали вони величезну популярність в тодішньої молоді...

— Я добре знав Володю, але ми з ним не написали жодної пісні. Тоді я працював з Олександром Білашем, Володею Івасюком, Борисом Буєвським... Хоч Яцола подавав великі надії... Невисокий, не чорнявий і не русявий, трішки сизоокий Володя був трагічної долі. Ще змалечку, адже заїкався... Того сумного трагічного дня 1979-го в своєму щоденнику я занотував, що був дуже душний жовт­невий вечір. По­опівночі почався дощ, що нарвав багато осіннього листя. Похолодніло. Алеєю під парасолями й у плащах ходили люди, але з води виглядала тільки куртка з болоньї, довкола якої плавало листя. Ніхто не звертав уваги, що куртка надулася, а під нею — зігнутий удвоє юнак. Гадали, що хтось кинув куртку з аркового містка. Близько обіду довкола червоної куртки кружляли лебеді й дзьобами щось микали під дощем у воді. Хтось додивився, що смикають за волосся людину. Коли утопленика витягли на берег, то впізнали композитора Володю Яцолу.

...Така загадкова смерть. Думаю, йому допомогли... Володині творіння залишилися в нашій пісенній історії у таких піснях, як: “Гей, як сонце спати ляже”, “Загубив — не вернеш”, “Чари”, “Квіти сонця”, “Анничка”, “Танго кохання”, “Пора весіль”, “Печаль матері”... Хоч відійшов у вічність їх творець і його побратими — засновник і багатолітній керівник “Гуцулочок” Галина Кушнірук і поети Микола Кубик та Роман Юзва, усе ж ті вишукані мелодії звучать й досі.

- Пісня “Козак гуляє”, яку вважають народною, також ваша?

— На неї вже з добрий десяток композиторів написали музику. І слава Богові. Значить, люблять її. “Козак гуляє, шинкарка носить, Шинкар питає: Чому не п’єш? Козачка плаче, козачка просить: Не пий, козаче, коня проп’єш...”

Хоча з написаного мною найбільш вдалими вважаю слова до музики танцю аркан, який виконують з десяток колективів України (це вокально-хореографічна картина “Дума про Довбуша”, яка переходить в танець) і “Любисток”. “Синь Карпатських гір і синь небес, І дівочі оченята сині. Я шукав у горах едельвейс, А знайшов любисток в полонині...”

Видав уже понад пісотні книжок, вийшло моє семитомне видання творів. Є переклади на багато мов світу, твори можна знайти навіть у дитячих читанках…

Але найулюбленіше заняття — творити пісні: у три хвилини можеш вкласти долю, життя, батьківський поріг і Батьківщину.