«Народ-герой героїв появляє»


Публіцист, народознавець, лексикограф, педагог, етнограф, історик, літературознавець…. Якими тільки іпостасями не наділило життя одного з найвідоміших українських письменників Бориса Грінченка. У 1891 році він разом із Миколою Міхновським, Іваном Липою, Миколою Вороним та іншими діячами заснував Братство Тарасівців, яке одним із перших обґрунтувало ідею України самостійної. З 1904 року Борис Грінченко — один із лідерів Української демократичної партії. Ця воістину талановита та багатогранна особистість обстоювала поширення української мови у школах та інших установах. Борис Грінченко укладав перші українські підручники та читанки, був одним із організаторів і керівників товариства «Просвіта».

Євангеліє від Шевченка

«Батько Бориса Грінченка — козацького роду, мати була донькою полковника, росіянка, яка українською мовою не розмовляла, — розповідає «ВЗ» завідувач єдиної в Україні науково-дослідної лабораторії грінченкознавства Київського університету імені Бориса Грінченка Антоніна Мовчун. — Батько хотів вивести нащадків на так звану дворянську стежку, тож заборонив дітям розмовляти «мужицькою» мовою. Відтак Борис виростав у російськомовному середовищі. Та у батька Бориса Грінченка була велика бібліотека зібрань світової класики. Світогляд Бориса перевернув «Кобзар» Тараса Шевченка, який він знайшов закинутим у скрині на горищі. У своїй автобіографії він так згадує «знайомство» з Тарасом: «І очі розкрились…». Відтоді «Кобзар» став його Євангелієм».

Батько готував Бориса до вступу у Харківську гімназію, причому одразу у другий клас. Він найняв хлопцеві репетитора. Та ним виявився студент, революціонер-народник Харківського університету Костянтин Філіпів. Батько запідозрив неладне, коли побачив, як змінюється світогляд Бориса, і прогнав студента. Однак вже у Харкові Філіпів постачав Борису заборонену літературу революційного спрямування. Революціонери-народники готували замах на царя, який зазнав поразки. Ініціаторів та причетних до замаху ув’язнили. А Бориса, у якого знайшли заборонену літературу, почали допитувати, де її роздобув. Впертий хлопець не зізнався, і його запроторили до тюрми на півтора місяця. Коли вийшов на свободу, довідався, що Філіпів кудись утік із Харкова, за чутками, його бачили у Києві…

«Що робив, те робив я до краю

І всю силу, що мав я і маю,

На роботу невпинную клав...»

«Словник української мови» — головна праця Бориса Грінченка, — продовжує розмову пані Антоніна. — Це найвизначніша праця української лексикографії.

Матеріали для цієї праці стали збирати ще у XIX столітті з ініціативи Пантелеймона Куліша в журналі «Основа». У 1862 році журнал закрили, власником матеріалів стала київська громада, яка у 1902 році і запросила Бориса Грінченка очолити остаточне впорядкування словника. Тож лексикограф звірив й опрацював увесь матеріал, що його доти зібрали Тарас Шевченко, Петро Житецький, Іван Нечуй-Левицький, Дмитро Яворницький та інші мовознавці й літератори. Окрім того, Грінченко додав до праці 20 тисяч власноруч записаних слів. Робота над словником була завершена 4 грудня 1904 року.

«Словник…» Бориса Грінченка містить понад 70 тисяч слів української народної та літературної мови XIX ст. із Наддніпрянщини та Західної України. За Грінченковим словником згодом уклали нинішній український правопис. На основі цієї праці Академія наук України видала 11-томний «Словник української мови».

«…чи для рідного краю, чи для тих очей, що глибоко зоріли й зоріють мені в душу»

«У 1883 році 20-річний Борис Грінченко на вчительських курсах у містечку Змієві познайомився з молодою вчителькою, купецькою донькою Марією Гладиліною, — розповідає пані Мовчун. — За рік вони повінчалися у харківській Воскресенській церкві. Дружину-росіянку він перетворив на українську письменницю. «Мій учитель працює для рідного краю. Я… по щирості не можу сказати, чи для рідного краю, чи для тих очей, що глибоко зоріли й зоріють мені в душу», — писала про свої почуття Марія Грінченко (свої літературні твори підписувала псевдонімом Загірня)».

Настя Грінченко — донька Бориса і Марії — теж стала дитячою письменницею і перекладачкою. Ще студенткою у Львівському університеті Настя захопилася українським соціал-демократичним робітничим рухом і покинула навчання. З 1905 року Настя працювала на партійній роботі у Полтаві, згодом у Лубнах. (Борис Грінченко соціалістом ніколи не був, але поважав вибір доньки. — Авт.).

Дівчина жила громадянським шлюбом зі студентом Миколою Сахаровим. «Через політичні погляди дівчину запроторили у Лук’янівську в’язницю, де вона захворіла на туберкульоз, — каже пані Марія. — Борис Грінченко визволив доньку, проте, коли вона була на восьмому місяці вагітності, за нею знову прийшли жандарми. Батькові довелося вносити за неї заставу. Настя народила сина Володимира — Волю, як його називали рідні. Настя померла у жовтні 1908 року, а у лютому помер її 11-місячий син». Цього ж року померла і мати Бориса Грінченка… Через ці трагедії у Грінченка відкрився задавнений туберкульоз, лікування не допомагало. Письменник склав заповіт і поїхав з дружиною до Італії. Там він 6 травня 1910 року і помер. Дружина Марія тоді написала: «Все скінчилося. Тепер житиму працею». Вона прожила ще 18 років. Усі Грінченки поховані на Байковому кладовищі.