Микола Амосов: «Ви не знайдете жодної людини, від якої я взяв гроші за операцію»


Родоначальник національної серцево-судинної хірургії, засновник української школи кардіохірургів, росіянин, якому судилося стати великим українцем. Упродовж 60 років брався за ті операції, які людство вважало міфічними. Оперував безкоштовно. Старість його не злякала, а «навіть розлютила». На 89-му році продовжував експеримент з омолодження організму через великi фiзичнi навантаження. У глибокій старості, освоївши комп’ютер, намагався за допомогою Інтернету донести свою фiлософiю до якомога бiльшої кількості людей. Я зустрівся зі світилом за три місяці до його смерті. Амосов був худий, аскетичний, але світлий і добрий думками. Ті, хто бачив хірурга в останні роки на вулицях столиці, жартома зазначали, що то не він ходив, а його мощі. У розповідях — реальні факти, неприкрашені події, сувора дійсність, складні життєві і професійні перипетії. І ще — велика частка самоіронії та обеззброююча правда про себе. Усе з перших вуст. Від самого Миколи Амосова.

«У нашому роду не було довгожителів. Були гіркі п’яниці»

— Я народився напередодні Миколая у холодну зиму 1913 року, тому мови не могло бути про інше ім’я. Ходять безглузді суперечки про те, кому я належу — Росії чи Україні. Напевно, i одне, i друге правильне. З одного боку, найплiднiшу частину свого життя прожив в Українi i щиро прив’язаний до неї, до її народу. З другого боку, генетично я росiянин, хоча нiколи не ставився з великим пiєтетом до Росiї...

У нашому роду ніколи не було довгожителів. Я ламаю цю злу традицію. Усi помирали у 50-55 рокiв. Дiди, оскiльки були алкоголiками, померли швидко. Мiй батько i його брати Амосови (їх було четверо) усi були есерами. До комунiстiв ставилися недоброзичливо: один iз них загинув, поширюючи листiвки проти комунiстiв.

Прикладом у житті для мене була мама. Вона була посланцем добра, уособленням гуманності. Була повитухою і приймала пологи у породіль у всій окрузі, пішки чи на санях добиралася десятки кілометрів. Боронь Боже їй було щось дати — це була найбiльша образа! Тому й жили ми, ледь зводячи кiнцi з кiнцями. Батько i всi його брати були гiркi п’яницi. Мама для мене була одночасно i батьком, бо тато нас покинув.

У дитинствi спробував самогону, але менi не сподобалось. По-справжньому напився, коли менi було 18 рокiв i вже був начальником змiни на електростанцiї. Жили ми п’ятеро в кiмнатi гуртожитку, i до свята Миколая менi запропонували вiдзначити iменини. Напився «в дим», кiлька днiв блював, зате довгий час не мiг на горiлку дивитися. Але були часи, коли любив алкоголь. Я прооперував письменника Юрія Дольд-Михайлика, автора першого радянського детективу «I один у полi воїн». З ним здружився. Письменник був п’яничкою й почав мене привчати за приємною бесiдою до коньяку. Так рокiв з десять я випивав добренько, i бували випадки, коли напивався. Змушений був зупинитися. Почав боятися, що це може вплинути на мою хiрургiю. Почали труситися руки.

«Якби виїхав до Росiї, це вважалося б зрадою»

— Починав у роки Другої світової війни головним хiрургом польового госпiталю, де було 200 лiжок на кiнськiй тязi. Закiнчив вiйну на Далекому Сходi. Вiйна i зробила мене хiрургом. До вiйни закiнчив медiнститут за чотири роки, паралельно навчався у Московському заочному iндустрiальному iнститутi. Зробив десь до шести тисяч операцiй. Робив найскладнiшi операцiї — зi штучним кровообiгом. Вони давали шiсть-вiсiм вiдсоткiв смертностi. Якщо зiбрати, то покiйникiв багатенько. Буде... цвинтар.

У 1992 роцi провів останню операцію, менi вже йшов 80-й. Останнiй пацiєнт помер. I я сказав: баста. Хiрург має робити операцiї в молодшому вiцi. Ще в 1968 роцi мiг зробити операцiю з пересадки серця. Експериментально все було вiдлагоджено. Була навiть донор-жiнка зі зруйнованим мозком. Усе було приготовлено — вiдпрацьовано на собаках. I, мушу визнати, не наважився, адже серце у жiнки ще працювало. Не мiг зламати себе психологiчно... Не знайдете жодної людини, яка б сказала, що Амосов брав гроші за операцію! Коли вирішив припинити оперувати, життя спорожніло. Припинилися хірургічні пристрасті, переживання за хворих, зникли фізичні навантаження чотиригодинних операцій. Зменшилося спілкування. У резерві, щоправда, залишалися наука і творча робота над книгами, і ще продовження звичного режиму самообмеження, фізичних навантажень. Оцiнюю себе тверезо: я людина здiбна — нiчого говорити. Якщо ж пiдходити зi знижками, може, якоюсь мiрою я i талант, але маленький.

Мене завжди приваблювала теоретична медицина. Ось там мiг досягнути вагомiших результатiв. А так весь час розпорошувався: щодня — операцiї. У 70 рокiв робив по три операцiї щодня, а це вiсiм-десять годин на ногах.

Через наш iнститут пройшло 50 тисяч пацiєнтiв, що живуть тут, в Українi. Якби я виїхав до Росiї, це вважалося б зрадою. Люди довiряли мені своє життя, поважали мене — таке треба цiнувати. Живучи у Києвi, не вивчив української мови: можу читати, та й то вдосконалився за останнi десять рокiв... Тут можна було залишатися росiянином, не вiдчуваючи жодного дискомфорту. Підмітив дивну річ: українці у себе вдома, розмовляючи з росіянами, з рідної чомусь переходять на російську. Навіщо?! Тому я й не міг вивчити мови неньки.

«Усiляких нагород у мене вдосталь. Зiпсував пiджак, начепивши все»

— Одного разу таки вступав у партію... До вiйни був категорично проти неї. Мої предки, мабуть, заклали ту неприязнь. Був i запеклим противником Сталiна. Але коли вiдбулася перша невеличка перемога над нiмцями пiд Москвою, менi здалося, що партiя велика, адже зумiла мобiлiзувати сили i дати вiдсiч вороговi. Тодi — абсолютно iдейно — вирiшив, що треба вступити в партiю. Мене прийняли в кандидати, двiчi запрошували на збори. А коли нiмцi загнали нас пiд Сталiнград, я... передумав. I бiльше iлюзiй та думок про партiю в мене не було.

Усе життя був настроєний антикомунiстично, хоча «соцiалiзм з людським обличчям» визнавав до самої перебудови. А людського обличчя все не було...

Депутатом Верховної Ради Союзу був 17 рокiв — з 1962-го. Сидiв у першому ряду Кремлiвського палацу з’їздiв як представник України. Яке тоді було депутатство — збирали двічі на рік по два-три дні. Сиди і слухай. І голосуй одноголосно. Ви ж розумiєте, хто тодi обирав депутатiв, — народом лише прикривалися. Партiя розписувала, народ мусив сказати «так». I не хотiлося менi депутатства! Пригадую, як вперше запросили до обкому партiї. Менi сказали: «Є думка, що народ хоче вас висунути до Верховної Ради». Я пручався, не хотiв, маючи улюблену роботу. На мене натиснули. Я злякався, щоб не зняли з роботи, — вона була для мене усiм! Однак ця Верховна Рада забрала багато корисного часу.

Мене двiчi вербували в КДБ. Перший раз на фронтi, агiтували у «Смерш». Стукачiв тодi була тьма-тьмуща. Мiй дядько-кадебешник попереджав: «Вiдмовляйся, нiчого тобi не зроблять». Я вiдмовився. Другий раз мене «ламали» у 1958-му, тодi вже посилав їх подалi. Правда, якось мав у їхньому головному офiсi у Києвi лекцiю. Читав для партiйних дiячiв повсюдно, мої виступи були популярнi. Я, безпартiйний, розповiдав про «соцiалiзм з людським обличчям». Iнколи, окрiм ставки 40 карбованцiв за лекцiю, для мого iнституту то фарби дадуть, то ще щось. От я й у КДБ кажу пiсля виступу за чаєм: «А з вас яка вигода?». Менi й вiдповiли: «Ось посадять вас, ми дамо теплу камеру, не будемо пiдсаджувати погану компанiю...».

Усiляких нагород у мене вдосталь. На вiйнi одержав чотири ордени, та й потiм мав їх ще з десяток. У 1985 роцi Щербицький особисто нагороджував видатних ветеранiв, i менi наказали одягнути всi регалiї. Єдиний раз у життi зiпсував пiджак, начепивши все. А бiльше — нi зiрки геройської, ні значка лауреата Ленiнської премiї — не носив. Хiба два-три рази...

«Люди — не поганi, хоч i мають погану бiологiю»

— Кожен сподiвався, що жити в незалежнiй державi стане легше...

Якраз тут я й не помилявся. Щоб усе мати, треба засукати рукави і — ой як довго та наполегливо працювати! Не помилявся, що життя буде кращим нескоро, але... думав, що настане воно швидше.

Розпад Росiйської iмперiї вiтав iз самого початку, хоча як росiянину менi це не личило б. Якщо є народ, є мова — має бути країна. Мусить бути Україна.

Мене цiкавлять питання аномальних явищ. На жаль, як була древня мiстика Месопотамiї, Вавилону, Єгипту i Китаю чотири тисячi рокiв тому, так i досi нiчого нового в цьому напрямі не придумано. Мабуть, цi аномальнi явища — зовсiм iнша фiзика, що iснує паралельно до нашої. Лише iнколи вона замикається на нашiй. Тому дослiдити її нашими способами неможливо. Ось це дуже цiкаво, воно має безпосереднiй стосунок до Бога. Потреба в Боговi закладена у бiологiї людини. Бог є, але не як якийсь субстрат, — вiн присутнiй у мiльярдах облич i мiльярдах мiзкiв. Тому присутнiсть Бога постiйна у природi.

Офiцiйно перейшов на пенсiю, не маю вже нiякої посади. Раз-два на тиждень ходжу ще на роботу. Пацiєнти все одно приходять. Люблю поспiлкуватися зi своїми, персонал мене дуже любить. Я не хвалюся, хоч нiколи й не був лагiдним директором. Мене поважають за те, що нiколи не брав грошей за операцiї.

Бути доброю людинi вигiднiше, адже душевний комфорт залежить вiд того, як до тебе ставляться люди. Якщо ти неймовiрно багатий та розумний, але тебе не люблять, — щастя у тебе не буде. Раджу: добре ставтеся до людей, які вас оточують. Приборкайте власний егоїзм. Люди — не поганi, хоч i мають погану бiологiю. Якщо стане вищою мораль, заживемо краще...