Не про дизайн, а про межі
Я промовчала про ребрендинг Укрпошти. Хоча ребрендинг має сенс лише тоді, коли разом із новою картинкою з’являється новий продукт, інша якість сервісу, нові відділення, нові рішення для клієнтів. А не просто новий дизайн заради дизайну. Особливо тоді, коли йдеться не про приватну компанію, а про державну установу. За наші з вами гроші
Але ця реклама до 14 лютого уже не про дизайн. Це про межі.
Шкільний клас. Дошка. Напис «14 лютого». «Пошта кохання». Атрибутика державної компанії. Візуальний образ, який зчитується як історія про школярку і романтику в школі. Не абстрактний фон. Не нейтральний простір. Саме школа.
І от тут питання не в «подобається - не подобається». Питання в тому, який суспільний сигнал транслює держава через свою комунікацію.
Бо школа - це простір дітей. Неповнолітніх.
І коли державна установа вбудовує романтизовану історію саме в цей простір, це не креатив. Це про відповідальність.
Особливо на фоні постійних розмов у суспільстві про межі віку, про права дітей, про можливі зміни в цивільному законодавстві, про те, де держава має стояти як гарант захисту, а не як генератор двозначних сенсів.
В Україні шлюб, це 18 років.За рішенням суду, з 16. 14 років не є і не може бути нормою для дорослих соціальних сценаріїв.
І тепер головне запитання, на яке ніхто не дає відповіді. Хто цільова аудиторія цієї реклами?
Дорослі клієнти поштових сервісів не ідентифікують себе зі шкільною дошкою і «поштою кохання» в класі. Діти не є клієнтами державних сервісів.
То для кого цей образ? Який продукт він просуває? Яку реальну послугу пояснює?
Чи це просто романтизація підліткового середовища в комунікації державної структури?
Приватний бренд може дозволити собі провокацію і заплатити за неї репутацією або прибутком. Державна установа працює не тільки з ринком. Вона працює з нормами, межами і соціальними сигналами.
І якщо на рівні державної комунікації така картинка вважається нормальною - то ні.
Це не норма.