Дякую за те, що не стали співати російською і загалом не скурвилися
«Океан Ельзи» святкує своє 30-річчя
2000 рік. Мені тринадцять років, за наколядовані гроші я купую в єдиній у місті крамниці запечатану новеньку касету «Океану Ельзи», виходжу на вулицю і одразу ж вмикаю її в плеєрі. Слухаю альбом «Янанебібув» цілий день, а вночі продовжую слухати під ковдрою, вдаючи, що вже сплю. Слухаю до того моменту, поки в плеєрі не сядуть дешеві батарейки. Мимоволі вивчаю слова пісень напам’ять — і досі їх знаю. Вони стали частиною мене.
2004 рік. Вперше слухаю «Океанів» наживо на Майдані в Києві. Та наша революція — пісенна, і поруч з Марійкою Бурмакою та повстанськими піснями від Тараса Чубая Майдан звучить для мене словами «Вставай! Мила моя, вставай!» Моя мила — Україна. Я дивлюся на сцену й уявляю, що теж міг би так співати зі сцени для мільйонів. Перша мрія і перший кумир.
2013 рік. Ще один Майдан. Якось само собою зрозуміло, що на сцені має виступити «Океан», бо він асоціюється зі свободою. Я підсаджую на плечі маленького хлопчика і співаю разом з натовпом пісні, які незнайому між собою юрму роблять єдиною спільнотою. Нас зшиває спільний культурний код.
2016 рік. На стадіоні «Чорноморець» в Одесі під час концерту «Океану Ельзи» до Дня Незалежності я освідчуюся в коханні своїй майбутній дружині. Природнішого приводу складно вигадати, адже з ранньої юності пісні «Океанів» для мене — про любов. І коли я тепер прослуховую улюблені треки з початку двотисячних — завжди в уяві з’являється образ дружини, «Дівчини з іншого життя».
2024 рік. «Океани» випускають пісню «Мукачево» — і я залипаю в роздуми, бо ця пісня про мене, хоч у вісімдесятих я ще під стіл пішки ходив. Про мене, бо вона про дорослішання, становлення, зрештою — про ту небайдужість, яка виводила мене і моє покоління на Майдани. Це велика сила мистецького твору — дати відчуття слухачу, що співає він сам, про себе, про свої моральні вибори і ностальгію за минулим.
…За кілька днів «Океан Ельзи» святкуватиме своє 30-річчя. Для нашої молодої й нестабільної країни — це фантастична цифра, погодьтеся. Зрештою, не буде перебільшенням сказати, що цей гурт уже став частиною історії України. Мільйони українців з піснями й альбомами «Океану Ельзи» асоціюють віхи свого приватного життя, а біографію країни так само можна накласти на дискографію з захриплим тембром Вакарчука. Адже усім нам випало жити в епоху, коли безкінечно «Веселі, брате, часи настали…»
В українській культурі не заведено дякувати. У нас для того, щоб тебе оцінили й похвалили, найкраще померти. Тоді співвітчизники затягнуть тужливе голосіння і займуться улюбленою справою — будуть бідкатися й побиватися.
Порушуючи цю традицію, я хочу подякувати «Океану Ельзи» вже. Саме в ці невеселі часи, коли зовсім не до святкувань і ювілеїв. Але коли всі ми потребуємо взаємної підтримки і вдячності. Адже дякувати є за що — до тридцятиріччя гурт підійшов у чудовому стані, є що людям показати і є чим заслужено гордитися.
Тож дякую за те, що не стали співати російською і загалом не скурвилися. Дякую за приклад того, що українська культура може бути успішною і збирати стадіони, а україномовний співак — може бути харизматичним, сексуальним і заможним. Дякую за громадянську позицію в найтемніші моменти історії. Дякую за те, що ніколи не лізли у «жовту пресу». І насамперед дякую за музику, яка так точно описує нас, наш час і нашу країну.
Дякую тобі за то, що ти завжди зі мною…