Якщо Ізраїль це проєкт ХХ століття, то Україна — ХХІ

Як Україна може стати новим прикладом для світу? Чого українці можуть навчити його і якими унікальними рисами володіють? Де знаходиться те саме рішення для нової світової безпеки, і чому вона більше неможлива без України?

Відповіді на ці запитання прозвучали у першій бесіді проєкту «Діалоги про майбутнє», під час якої ексміністр закордонних справ України Павло Клімкін та президент і засновник CEO Club Сергій Гайдайчук обговорили ключ до створення нової України.

Війна в Україні — потужний каталізатор XXI століття, який змінив сталі правила світу та його уявлення про українців.

Після 24 лютого 2022 року переважна більшість цінностей, сенсів та правил, якими світ керувався на початку ХХІ століття, перестали працювати.

Першим викликом став ковід, який сколихнув нас на початку нового століття, проте найбільшим каталізатором виступила саме російська агресія в Україні, яка перевернула уявлення про світ, вплинула на його процеси та на світові відносини між країнами, що існували до цього моменту.

З перших днів повномасштабного вторгнення стало зрозуміло, що війна глибоко вплине і на нашу ментальність, а також національну поведінку, якою ми керувалися в минулому.

В Україні відбулася настільки велика зміна фокусів та пріоритетів, що, по-перше, нам вдалося вперше подивитися на себе зовсім іншими очима, а, по-друге, — з’явилося усвідомлення, що Україна здатна суттєво впливати на різні світові процеси і має вагомий історичний шанс продемонструвати це.

Разом з цим світ дізнався про те, що Україна — країна з неймовірним та унікальним людським капіталом, якого немає на Заході чи в Європі.

Це люди, які за допомогою особистісних зв’язків перемагають ворога та власноруч будують для себе нове суспільство.

Це люди, які, потрапивши до чужої країни, першими знаходять роботу, першими вивчають мову, першими адаптують свій бізнес, знаходячи можливості для розвитку. Саме тому людський капітал — це найбільша цінність, яку може дати Україна світові як проєкт ХХІ століття.

Українці дуже адаптивні, але водночас не терплять компромісів і готові ризикувати. Це унікальна риса, яка втрачена на Заході.

Наше суспільство існує з непохитним прагненням до власних цінностей, якими ніколи і нізащо не буде жертвувати. Серед них є дві фундаментальні, що закладені в нас вже історично — це цінність свободи та родини. Зважаючи на цей факт, нашому народові не притаманна звичка йти на компроміси або практикувати політику умиротворення. А це саме те, чим впродовж довгих років і до сьогодні страждає Європа та Західний світ.

Це доволі цікаве спостереження, оскільки, з одного боку, ми дійсно не погоджуємося на поступки, а з іншого — ми є досить толерантним, відкритим та адаптивним суспільством водночас.

Українці, як ніхто інший, готові вчитися у цього світу, брати у нього те, що вважають за необхідне, цікавим та дієвим для себе, але при цьому вони ніколи не відмовляться від власного ДНК, яке визначає нашу ідентичність, визначає як націю.

Ми, справді, готові боротися та ризикувати, на відміну від західного суспільства, яке звикло існувати з абсолютною мінімізацією та страхуванням можливих викликів. Це ще одне вміння, яке ми можемо передати світові для усвідомлення того, що заради необхідних фундаментальних змін треба вміти погоджуватися на ризик, а у разі його прийняття, йти до кінця. У цьому Україна може стати потужним прикладом.

Майбутня безпека України можлива лише через повну інтеграцію до Заходу, але на умовах XXI століття, а не XX.

Війна в Україні чітко показала, що безпека — це не те, що можна отримати безкоштовно. За неї необхідно платити: не лише грошима, а й консолідацією та мобілізацією суспільства, що також значно виявилося в Україні під час повномасштабного вторгнення. Це урок, який має бути засвоєним світом.

Тому сьогодні доцільно говорити про те, що майбутня модель безпеки для України має бути частиною європейської моделі безпеки та існувати невід’ємно.

Надати Україні гарантії безпеки та можливість вступити до НАТО і ЄС — найкраща стратегія серед усіх інших, які можуть обрати наші партнери. Зробити це для них — набагато безпечніше та дешевше, ніж цього не зробити і піти в іншому напрямку. Для України це також є найкращим стратегічним рішенням у сфері оборони та подальшому розвитку країни.

Так само, як Ізраїль став прикладом для світу в ХХ столітті, Україна може стати прикладом у ХХІ.

На початку повномасштабного вторгнення часто лунали фактичні порівняння України з Ізраїлем, проте мова йде зовсім про інше. У минулому столітті Ізраїль продемонстрував силу нової держави, яка продовжувала вести діалог зі світом, але жодним чином не йшла на компроміси. Комусь це подобалося, а комусь — ні, проте факт залишається фактом.

Україна ж має інші історичні передумови, тому не може і абсолютно не повинна копіювати чиюсь модель. Вона гідна створити власну модель та стати першою країною з найвільнішим у світі суспільством.

Це буде новий приклад і проєкт вже XXI століття, у якому Україна посяде місце як країна з надзвичайною мережею горизонтальних зв’язків, що, по суті, заміщують функції держави та самоорганізовуються для пошуку рішень перед новими викликами.

Саме тому Україна — це новий концепт того, як можна об’єднувати людей поверх кордонів і будувати країну з мінімальною роллю держави. Це та сама важлива деталь, яку не врахувала росія у своїх уявленнях та розрахунках щодо України, гадаючи, що домовленостей з чиновниками буде достатньо, щоб захопити країну.

Припинити політику гри з нульовою сумою та почати довіряти одне одному — майбутнє завдання для України.

Недовіра серед українців та невміння діяти спільно — перешкода, яку треба врахувати та подолати, будуючи нову Україну.

Ми будемо приречені на спільне лідерство та його результати, якщо почнемо працювати разом на загальне спільне благо. І війна показала, що досягти його можливо лише тоді, коли ми почнемо діяти пліч-о-пліч замість того, щоб постійно перешкоджати одне одному.

Це важливий фактор, адже зараз Україна має довгоочікувану історичну нагоду на повне перезавантаження, і основним драйвером у цьому повинна стати наша готовність працювати самостійно, не чекаючи порад та підказок від інших. Раніше в Україні часто можна було почути, що «все владнається якось само собою», проте необхідно чітко розуміти, що ця стратегія веде країну в нікуди. Продовжуючи її, ми боремося фактично ні за що, залишаючи собі підґрунтя для звички грати у гру з нульовою сумою.

Тому критично необхідною є потреба нарешті подорослішати та зрозуміти, що ми або самі визначаємо, як досягти бажаних умов, або їх визначить для нас хтось інший, і тоді ми повністю втратимо ініціативу, так само, як і втратимо себе.

Джерело