Дорогу подужає той, хто йде

Звільнення Ізюму, Куп’янська та Лиману на півночі та звільнення всього правого берега Дніпра на півдні повністю змінили уявлення про спроможності збройних сил України.

Ця здатність ЗСУ проводити складні військові операції шокувала західних військових оглядачів, тому що вони вважали збройні сили України здатними вдало захищатися, але не вірили у спроможність проводити складні наступальні дії.

На підставі цих сумнівів західні політики не вірили, що звільнення всіх окупованих територій, захоплених росією з 2014 року, може бути реалістичною вимогою для припинення бойових дій. Знадобився певний час, щоби ці політики усвідомили, що звільнення всіх територій не тільки можливе, але є єдиним реалістичним сценарієм швидкого закінчення цієї війни.

Я думаю, що це усвідомлює і російське військове командування, але не воно вирішує на яких умовах припинити цю ганебну війну. Іхнє політичне керівництво як у лихоманці шукає можливостей запобігти неминучому виводу російських військ, вдаючись до відвертих військових злочинів проти мирного населення. Хоча і вони усвідомлюють, що це не покращує їхніх позицій на полі бою.

Потрібна лише одна додаткова перемога — звільнення Мелітополя — щоби російські генерали, які відповідають за постачання зброї, боєприпасів та палива на лінію фронту, наважилися доповісти кайзеру Вальдемару, що вони більше не можуть гарантувати надійних поставок для фронту. Це не обов’язково мають бути «хороші» генерали.

Наприклад, Еріх Людендорф, який у міжвоєнні роки був навіть більшим нацистом, ніж сам Гітлер (бо стверджував серед інших фантазій, що мир — це лише перерва між війнами), був саме тим генералом, який 28 вересня 1918 року повідомив Кайзера Вільгельма Другого, що подальші військові дії не мають сенсу через непереборні проблеми з постачанням. Через це Кайзер дав згоду на припинення Першої світової війни.

Єдине, що важливо у цій ситуації, щоби російські генерали мали сміливість доводити до путіна «реалії на землі», а не те, що йому хотілося би почути.

На жаль, вони навряд чи на це наважаться до падіння Мелітополя. Поки що вони стягують свої резерви на цю ділянку фронту. Але щоби підкреслити безнадійність їхньої ситуації, ЗСУ можуть розпочати атаку і на якійсь іншій ділянці фронту, як вони це вже зробили у вересні. І цього разу вона може бути і з іншого боку українсько-російського кордону. Бо лінія фронту не зобов’язана складати іспити з політичної географії.

Звісно, наявність ядерної зброї відрізняє можливості кайзера Вальдемара від можливостей Кайзера Вільгельма Другого. Тому роззброєння російської армії та непосильні репарації Версальської мирної угоди наразі не загрожують росії. Це якщо вона не застосує ядерної зброї. Тому що ядерна зброя, як загроза, добре виконує функції стримування. Але якщо путін спробує застосувати ядерну зброю першим і виявиться, що логістика стратегічних сил росії не сильно відрізняється від логістики конвенційної воєнної кампанії, то саме існування росії, як держави, буде поставлене під загрозу. Тоді росія може припинити існування, як суверенна держава, бо умови миру будуть для неї ще гіршими, ніж катастрофічні умови Версальської мирної угоди, які Франція нав’язала Німеччині у 1919 році.

І це міркування путін та його радники мають брати до уваги, як і несприйняття найбільшими торговими партнерами росії — Китаєм та Індією — ідеї застосування ядерної зброї, як зброї першого удару.
Якщо не ядерний шантаж, то які аргументи залишаються в росії на користь продовження агресії? За десять місяців війни вона нічого не змогла довести на полі бою, крім спонсорування української армії танками та бронетехнікою, яких так бракувало нашим Збройним силам через недостатні поставки союзників. Все більше країн Європи готові нам постачати зброю та боєприпаси, щоби прискорити вихід окупаційних сил з українських територій. Наші артилеристи вже можуть дозволити собі витрачати більше снарядів, ніж російські.

І це співвідношення буде тільки погіршуватися для окупаційних військ. Якщо наше військове командування не зупиниться на досягнутому і буде наполегливо готувати звільнення Мелітополя, то надій на втримання бодай клаптика української території в окупантів немає.

Щоправда, та зброя, яку полишили агресори, втікаючи з Ізюму та Куп’янська, дещо нагадує троянського коня, якого данайці «подарували» мешканцям міста Іліон. Річ у тім, що на перспективу нам потрібна артилерія тих калібрів, які застосовує більшість країн НАТО, а не росія. Знадобилося понад 30 років, щоби країни Східної Європи, на озброєнні яких була радянська бронетехніка, змогли замінити її на бронетехніку західного виробництва і тим уніфікувати своє озброєння з іншими союзниками. А якщо би російський агресор не пішов війною на Україну, то невідомо ще скільки часу країни колишнього Варшавського договору ремонтували би свою військову техніку і закуповували запчастини в росії.

В НАТО нам слід заходити вже з західним озброєнням.

Це справа фахівців Генерального штабу визначити те західне озброєння, яке найкраще зарекомендувало себе в роботі на фронті, і передати цей перелік побажань Міністерству оборони. А Міноборони, виходячи з фінансових можливостей держави, може розпочати придбання такого озброєння для армії, авіації та флоту. Саме для цього може бути використаний американський кредит, що має назву ленд-ліз. Кредит, як відомо, слід повертати, на відміну від безоплатної допомоги, яку нам надають союзники у ці дні війни.

Ця безоплатна допомога значною мірою надавалась озброєнням радянського виробництва, і тому наші західні союзники вважали за можливе не обтяжувати Україну боргами за це озброєння. Але озброєння західного виробництва нам надають скоріше для демонстрації його можливостей. Тому воно надається не в тій кількості, яке потрібно нашим Збройним силам. Якщо би ми виявили готовність оплачувати озброєння, яке нам потрібне, тобто почали його діставати за програмою ленд-ліз, то, можливо, і наші західні союзники постачали би у тій кількості, яку потребує Генштаб ЗСУ. Прислів’я «Безкоштовний сир буває тільки у мишоловці» до певної міри є придатним і у цьому випадку.

І тут слід поспішати, бо ленд-ліз розрахований на постачання під час війни, а не після неї. Тому що це, по суті, дуже дешевий кредит, значно дешевший, ніж у мирні часи.

Не справдилися сподівання агресорів і на економічному фронті. Вже очевидно, що Європейський союз, а також і Україна, заготовили більш, ніж достатньо газу у сховищах, щоби пройти цей опалювальний сезон без росії. За розрахунками наприкінці опалювального сезону, європейські газосховища будуть заповненими майже наполовину. Тому і у наступному опалювальному сезоні європейські країни дадуть собі раду.

А от утримання російської економіки від сповзання у затяжну депресію з кожним наступним місяцем буде все складнішим. Тому-то у кремлі і нервуються.

І все це разом дає нам надію не тільки отримати будь-який мир, який за кілька років призведе до нової війни, а прагнути такого миру, який унеможливить війну на європейському континенті у найближчі десятиліття. Також і вірогідність застосування ядерної зброї між США та росією теж може бути зменшено, навіть за умови відсутності договору START між ними. Функціонування цієї угоди впирається у відновлення 18 щорічних перевірок щодо її виконання.

Кайзер Вальдемар знає, що авторитарним і тоталітарним державам значно простіше порушувати міжнародні угоди, ніж демократичним країнам, де існує опозиція, яка пильнує за чинною владою. Наявність коаліції без’ядерних держав в середині оборонного союзу НАТО — Фінляндії, Естонії, Латвії, Литви, Польщі та України, що безпосередньо межують з росією, будуть і запорукою миру і незастосування ядерної зброї, бо сукупні конвенційні збройні сили цих країн здатні протистояти російській агресії самотужки.

Найближчою метою цієї війни є звільнення усіх українських територій.
Але життя на цьому не закінчується.
Далі настане трирічний період, у який ми маємо довести, що повністю готові до вступу у НАТО. Це, перш за все, вимагатиме дисципліни державного бюджету.

Без вступу до НАТО іноземні інвестори будуть з осторогою вкладати свої кошти в українську економіку, бо ніхто не схоче ризикувати втратою своїх грошей у разі нового нападу росії.

А що великі інвестори налаштовані інвестувати в українську економіку дав зрозуміти і Ларрі Фінк, співзасновник та генеральний директор найбільшої у світі інвестиційної компанії Black Rock.
Тож вступ до оборонного союзу НАТО не тільки допоможе убезпечитися від нової російської навали, але й створить сприятливі умови для інвестицій.

Завершенням інтеграції України до Європи буде повне членство у митному союзі, що зветься Європейський Союз. Наразі українські товари вже значною мірою звільнені від мита і тому конкурентоспроможні на ринку Євросоюзу. Але ще діють обмеження за кількістю необкладених митом товарів, тобто квоти. Так виглядає, що Європейський Союз готовий до скасування квот на українські товари. Але це тільки один бік медалі. Другий бік медалі темніший: членство у Євросоюзі надає доступ до субсидій з бюджету ЄС сільськогосподарському сектору економіки країн-членів Євросоюзу. З усього щорічного бюджету ЄС у 160 мільярдів євро, 60 мільярдів припадає на субсидії фермерам та сільській інфраструктурі. І от надання субсидій такій великій сільськогосподарській країні, якою є Україна, — це питання, проти якого будуть виступати усі ті країни, які наразі отримують ці субсидії. Бо тоді менше субсидій дістанеться їм самим. А це Франція, Іспанія, Німеччина, Італія, Польща, Угорщина… Можна далі не продовжувати, щоби зрозуміти, який опір чинитимуть ці країни.

У структурі агросубсидій розрізняються пряма допомога фермерам та витрати на інфраструктуру сільськогосподарських районів. Можливо, нам слід буде частково прислухатися до пропозиції президента Франції Макрона, суть якої полягає у тому, щоби допустити на ринок ЄС всі українські товари без обмежень, але обмежити доступ українських фермерів і регіонів до сільськогосподарських субсидій ЄС. Для цього пан Макрон придумав проміжну форму співпраці Євросоюзу з Україною. Франція є найбільшим споживачем сільськогосподарських субсидій Євросоюзу, і тому саме з нею колись вела переговори Маргарет Тетчер, прем’єр-міністр Великої Британії. Велика Британія не була сільськогосподарською країною, і тому субсидій не отримувала, хоча і сплачувала чималі внески до бюджету ЄС. Тетчер домовилася, що Франція частину своїх субсидій буде добровільно повертати Великій Британії.

Можливо, що у нинішній ситуації Франція погодиться з пропозицією: Україна братиме участь у розподілі тих субсидій ЄС, що призначаються на покращення інфраструктури сільськогосподарських регіонів і тимчасово відмовиться від субсидій, щоби подолати спротив значної кількості країн-членів ЄС. Це компроміс, на який Франція та інші зацікавлені країни ЄС можуть пристати.
Скоріше за все, дорога України до Євросоюзу буде пролягати через такого роду компроміси. Тобто не буде вистелена квітами. Але є тільки один спосіб подужати цю дорогу — іти.