Передплатити

Не знаю, чи хотів би я жити в місті, куди щороку приїжджають мільйони туристів

Зміна евзонів


Почну з банальщини: мені сподобалися Атени. Розумію, що це звучить приблизно так само, як сказати, що сподобався Рим чи Стамбул, бо ж у Атенах є кількатисячолітня спадщина планетарного значення. І ця спадщина – руїни, статуї й храми – справді вражає. Та найбільше Атени мені сподобалися тим, що місцеві мешканці навчилися жити так, ніби ніяких Акрополя й Агори навколо немає.

Не знаю, чи хотів би я жити в місті, куди щороку приїжджають мільйони туристів. Адже це не тільки велика розкіш, а ще й неймовірний тягар. Уявімо собі корінного жителя Венеції, який навіть по хліб не може нормально сходити, бо скрізь натовпи і небосяжні ціни. Маючи комірчину біля палацу дожів, тобі хоч-не-хоч спаде на гадку ідея здавати її в оренду, а самому переселитися в тихіше й дешевше передмістя.

Таким чином привілей народитися у Венеції перетворюється на своєрідне прокляття, бо ти не маєш жодної хвилини наодинці зі своїм містом, а наявність нерухомості не так прив’язує, як виганяє тебе з нього. Мабуть, дуже легко зненавидіти туристів, коли бачиш їх безперестанку, коли вони весь час липнуть з однотипними питаннями («А як пройти до …?») і проханням сфотографувати їх на фоні чогось. Щоб помститися цій саранчі за напасть, я б завжди підказував їм неправильну дорогу. Так, як зазвичай роблять парижани, коли звертаєшся до них англійською.

Тому загалом можна зрозуміти греків, яких туристи втомлюють і дратують. З моїх попередніх подорожей у Грецію склалося враження, що гірший і більш хамський сервіс буває тільки в Криму. Бо греки з приморських міст дивляться на тебе так, ніби ти їм чимось завинив, образив і відволік. Потік туристів справді псує людей, залишаючи від славнозвісної гостинності тільки жадобу наживи.

Тим більше мені сподобалося в Атенах

Бо атенці в цьому взагалі не схожі на греків – вони милі, приємні й доброзичливі. Парадокс, найбільша принада Атен у тому, що це місто живе як нетуристичне, воно справляє враження нормальності. Люди собі поспішають у своїх повсякденних клопотах, вітаються, усміхаються, зголоднівши, щось на ходу перехоплюють, тягнуть у руках клунки, граються з дітьми, розглядають вітрини. Словом, як звичайні люди.

А десь у висоті понад ними незворушно стоїть Акрополь, споглядає за метушнею внизу і всією своєю маєстатичністю заперечує владність часу. Пагорб Акрополя існує мовби в іншій реальності і хронотопі, атенці навчилися жити так, ніби його й зовсім немає. І на підтвердження того, що повсякденні життєві потреби важливіші за камінці й безцінні для людства руїни, атенці нахабно проклали гілку метро просто через древню Агору. Мовляв, ми теж хочемо жити, не тільки в пам’яток є права!

Так собі й існують окремо античні й теперішні Атени. І хоча я літав туди подивитися насамперед на античні, не менш захопленим залишився й від сучасного мегаполісу. Бо це велике, живе, просте й дешеве балканське місто, в якого є власні ритуали, об’єкти для гордості і поклоніння.

Недарма чи не найцікавішою «фішкою» сучасних Атен є ритуал зміни почесної варти – елітної гвардії евзонів – перед могилою Невідомого солдата на площі Синтагма. Ці вояки вбрані в химерні костюми: черевик – царух – підбитий стількома цвяхами, що важить п’ять кілограмів, а плісована спідниця – фустанела – має 400 складок, бо стільки років тривала турецька окупація. Евзони символізують найважливішу подію в історії Греції – війну за незалежність і визволення з-під османського ярма.

Я оглядав церемонію зміни цієї почесної варти в ті дні, коли світом почала ширитися інформація про стягування російських військ до українського кордону. І раптом чітко усвідомив, чому атенцям миліші кострубаті евзони, а не вишукана античність. Бо жодна минула велич ніц не варта, якщо в ключовий момент ти не зможеш відбитися.

Джерело