Корупція і війна – серйозні проблеми. Але є ще одна, яка скоро стане ворогом №1

Йдеться про популізм

Хто найбільший ворог України сьогодні — корупція чи війна? Ні перше, ні друге.

Корупція та війна — це серйозні проблеми, але вони вирішуються за наявності політичної волі. У нас є ще одна проблема, яка вже досягла таких розмірів, що скоро стане ворогом № 1 в Україні. Йдеться про популізм. Про войовничий популізм, який беруть на озброєння дедалі більше політиків, і в полон якого потрапляють виборці України. А цієї проблеми політичною волею чи правоохоронними органами не вирішити.

Політичні стратегії «про все і ні про що», незалежно від їхньої ідеологічної форми, гальмують реформи та розвиток України. Але вчитися завжди краще на чужих помилках, тому звернемося до досвіду Венесуели — країни популізму, що переміг. Яскравий клич Уго Чавеса «Повернемо владу народу» свого часу був приречений на успіх, не менший, ніж серіал «Слуга народу». Так, Мадуро отримав владу, обіцяючи «кінець епохи бідності» та боротьбу з корупцією, але політика, заснована лише на нафтодоларах та популістських обіцянках, була шита білими нитками. Виконувати обіцянки Мадуро не планував.

Згодом, коли найбагатша на природні копалини країна стала найбіднішою на своєму континенті, «благополуччя для обраних» у Венесуелі впало. Прірву між народом та корумпованою елітою посилили диктатури. Падіння економіки не зупинило ніщо. Зростання злочинності, голод, хвороби та відсутність медичної допомоги відобразила суха статистика. Дитяча смертність збільшилася на 30%, материнська — на 65%, 87% мешканців не змогли придбати їжу. В результаті — якщо 2016 року з країни емігрували 150 тис. осіб, 2020-го з Венесуели до Колумбії втекли вже 1,5 млн венесуельців, і зростання еміграції не зупиняється. Люди тікають від популізму у пошуках кращого життя. Гіперінфляція у Венесуелі з кожним днем продовжує бити нові рекорди. Рівень інфляції 2020-го — 3000%.

Популізм довів Венесуелу до такого зубожіння, що як заохочення венесуельських військових, які відзначилися під час придушення масових антиурядових протестів, нагородили туалетним папером. За туалетним папером, який продають за списками, складеними спеціальними комітетами з розподілу продовольства та товарів першої необхідності, стоять гігантські черги. На людину не більше упаковки. І це у Каракасі. Провінційним жителям доводиться важче, бо у столиці їх не отоварять. Бажаєте, щоб і у нас рулон туалетного паперу став межею мрій?

Але я бачу, що в Україні в пастці дикого популізму все ще є чимало наших громадян. І це при тому, що саме популізм привів країну до катастрофи у багатьох напрямах: від медицини до освіти, гуманітарного сектора до економіки. Популізм Зеленського, який, замість купувати газ та вугілля, всі гроші вливав у дороги, на яких заробляє його оточення та друзі, загнав Україну в енергетичну кризу, коли віялові відключення стали більш, ніж можливі, а енергогенерувальні компанії, які ще два роки тому приносили прибуток, раптом стали збитковими. При цьому 21% громадян України спокійно це сприйняли і продовжують підтримувати людину, яка своїм популізмом і тим, що покриває корупцію свого оточення, призвела до таких результатів. Вони не готові подивитися правді у вічі і все ще готові проголосувати за Зеленського. Але їх стане значно менше після цієї зими. Жаль, що усвідомлення до них прийде не через критичне мислення та аналіз ситуації, а через випробування, які вони відчують на своїй шкурі.

«Прощаючи» Зеленському чи депутатам їхній популізм, ми самі породжуємо ситуацію, коли повторюються одні й ті самі помилки. У розвинених країнах це відбувається інакше: політики, які ошукали, втрачають будь-яку можливість займатися політичною діяльністю надалі. Вони можуть обдурити виборців, але лише один раз. На відміну від цивілізованого світу, оперувати простими поняттями, використовуючи зрозумілі людям емоції, політичні сили в Україні можуть роками. При цьому вони не забувають регулярно давати гучні, але порожні обіцянки. Залишаючись при владі, політичні структури геть-чисто забувають про країну, штовхаючи її в прірву. Натомість не забувають про себе. Якщо є сумніви, то розвіяти їх допоможе екскурсія до Конча-Заспи, де мешкає більшість чинних та колишніх політиків, які ніколи не займалися бізнесом, але дуже добре живуть. Краще за більшість громадян, які їх обрали, повіривши в популістські обіцянки.

Відому та розпіарену тезу про боротьбу за «низьку інфляцію та стабільну національну грошову одиницю» у нас, схоже, вже призабули. Відповідаючи на запитання «За ким йти?», насамперед важливо мати історичну пам'ять та здоровий глузд. Мета сама собою може бути хорошою та благородною. Але не варто піддаватися лише на гасла. Важливо уважно вивчати і занурюватися в «матчастину», щоб відповісти собі, чи вірите ви у пропонований план реалізації та досягнення гасел і смислів. А ще непогано дивитися, що обіцяв політик раніше і чого досяг. До яких «висот» він уже доводив Україну. І це стосується всіх політиків без винятку. На жаль, емоційний вибір громадян, заснований на популістських заявах політиків чи образах із серіалу, прирікає виборців на зубожіння, яке вони самі обрали, віддавши голос за порожні, але дуже популярні обіцянки. Подивіться на обіцянки Зеленського та його «слуг» та оцініть, що вони виконали. Як почувається податок на виведений капітал для бізнесу? Як справи з ФОП? Як виконується обіцянка, що закон один для всіх? Останнє можуть прокоментувати Трухін, Клочко та Юрченко, яких у ВР завів Зеленський. А ще Єрмак та його брат.

Відірваність від реального стану речей породжує порожні тези: «саджатимемо», «поміняємо уряд», «затвердимо програму», «скоротимо витрати». Біда в тому, що все, про що йдеться, залишається висіти в повітрі. Візьмемо гасло «не словом, а ділом», — слова є, а справ немає. Чому? Тому, що немає чіткого плану, заснованого на таймінгу та цифрах, на тому, хто це буде робити, як буде, за який період, скільки це буде коштувати, і де на це можна взяти гроші. Замість усього перерахованого — лише говоріння та бажання виграти вибори. І парадокс: у нас постійно виборюють владу, а коли її отримують, що робити з нею далі, — не знають.

Наявність плану — це критерій розумного підходу. А далі — вирішіть, чи вірите ви в нього чи ні. Важливо вірити не в гасло, а у шлях досягнення заявленої мети. Якщо у нас «конкурс», то це має бути конкурс не слоганів, а стратегій. І тоді ми зможемо якісно змінити вимоги до політиків та політичних партій.

Створити ілюзію швидкого, безболісного та простого вирішення складної проблеми — спокуса велика. 2014-го та 2019-го, під час виборів, мені пропонували включити до програми «метро на Троєщині». Те, про що давно мріють мешканці масиву. Але я цього не зробив. Хоча завдання є цілком реалізовним, та тільки не за рік і не за два, як про це на кожних виборах обіцяють горе-кандидати. Чим фантастичніший проєкт, тим більша ймовірність того, що над механізмом реалізації ніхто з ініціаторів навіть не думав. Це ж просто намалювати світле майбутнє і завоювати довіру величезної кількості електорату. До речі, те саме горезвісне «метро на Троєщину» цілком реалізовний план для Києва. Але необхідно будувати метро, а не намагатися розподілити підряди між «своїми» фірмами. У результаті через цей розподіл будівництво гальмується, тому що не можуть поділити підряди, а вартість проєкту через корупційну складову неухильно зростає.

Лідер, який «ніби» бере на себе всю відповідальність, обіцяє все, що хоче почути виборець, але не має рішень — популіст. Заради рейтингу він готовий за будь-яку ціну добитися симпатій захопленого натовпу. Отже, і швидкої влади. Якщо громадянське суспільство, не дивлячись, віддає відповідальність, розчарування може настати дуже скоро. І це буде болісно, як зараз. Тому важливо розуміти, чим ці слова підкріплені. Коли політична сила виступає за щось, але не каже чітко, як цього досягти, — це популізм. Як правило, всі гасла, які використовує політична сила, так чи інакше пов'язані з цінностями та очікуваннями, популярними у людей. Але вона не пропонує шляхів вирішення, а одразу обіцяє кінцевий результат. Як перевірити: популізм це чи ні? На що потрібно дивитися виборцям, щоби кожного разу не попадатися на вудку?

За будь-якими загальними гаслами має бути конкретний план дій. І перевіркою є наявність виразного шляху досягнення тієї мети, яку заявили політик чи політична сила. Якщо план зрозумілий і реалізовний, значить досяжний. Якщо ні, то це і є популізм — те, що обіцяють, але ніколи не виконають. Якщо ми говоримо — «Не дамо!» або «Здобудемо!», але як це робитимемо, ніхто не знає, — це популізм. Всі пам'ятають про те, що «Бандитам — тюрми!» і «Прийде весна — саджатимемо». Але вже минула не одна весна, а виконувати обіцянки ніхто не поспішає. Тому що пообіцяти змогли, а розуміння, як цього досягається — нема. І реформи судової системи немає. І бандити не у в'язницях. І є якісь незрозумілі санкції РНБО, порушення Конституції та тотальна імпотенція влади, котра хоче навіть за середній палець посадити, але не знає як. Тому що у владі більшість — це профани та популісти, частина з яких уже запеклі корупціонери. Ну, не будуть вони самі себе саджати?

Одним із найголовніших завдань громадянського суспільства є протистояти популізму в його різних проявах. План реалізації цілей та завдань має бути. На сайті, у друкованому вигляді, — немає значення. Люди, які голосують за мету, підняту на прапор, повинні розібратися та зрозуміти, якими ресурсами, з якою командою та згідно з яким планом мета досягатиметься. Та й згадати, чи реалізовано все те, що обіцяно раніше політиком чи його політсилою. І якщо ні, то чому? Інакше доведеться все життя бігати по колу. Щоправда, у нашій ситуації, коло це може бути недовгим та фінальним.

Джерело

Схожі новини