Передплатити Підтримати

Де “Північний потік-2”, а де Китай...

А зв'язок між ними є


Про потенційно загрозливі для України наслідки домовленостей США й Німеччини щодо газопроводу «Північний потік-2» сказано вже чимало. А от про те, чому саме Вашингтон урешті-решт пішов на ці домовленості з Берліном, говорять і пишуть набагато менше… А дарма. Бо це дуже цікавий приклад сучасної геополітики. Дивіться, «Потік-2» будують у Європі, а згоду Сполучених Штатів Америки на його добудову «породив»… Китай, розташований в Азії.

Своєрідною точкою неповернення у відносинах двох найбільших економік світу став дводенний саміт США-Китай, який відбувся у березні цього року в Анкориджі (штат Аляска). Вашингтон представляли глава Держдепартаменту Ентоні Блінкен і радник президента США з національної безпеки Джейк Саллівен, а Пекін — глава МЗС Китаю Ванг Ї та глава Комісії у закордонних справах Центрального комітету Комуністичної партії Китаю Янг Цзічі.

За протоколом, саміт мав розпочатися з кількахвилинних заяв. Блінкен розповів, що на переговорах ітиметься, зокрема, про дії КНР, які спричиняють «глибоке занепокоєння» США: репресії щодо уйгурів, політику Пекіна щодо Гонконгу й Тайваню, кібератаки проти Штатів, економічний тиск на союзників Вашингтона у Тихоокеанському регіоні тощо. Чим відповів Блінкену товариш Янг? Гнівною промовою, що тривала аж… 15 хвилин. Лейтмотив — Америка не має права говорити з Китаєм із позиції сили. «З китайцями так не розмовляють», — заявив Янг.

А далі пішло-поїхало… «Традиційні кілька хвилин привітань і ремарок перетворилися на понад годину словесної політичної перепалки, — писала The New York Times. — Головний дипломат Компартії Китаю Янг Цзічі заявив, що американська делегація не має права звинувачувати Пекін у порушенні прав людини й виступати з лекціями про переваги демократії. І наголосив, що США повинні розв'язувати власні застарілі проблеми, вказавши на становище афроамериканців».

Якщо у США в оцінках саміту на Алясці домінувала тривога, то у Піднебесній звучали нотки тріумфу. «Китай і США ніколи не звинувачували одне одного настільки відверто й безцеремонно, — відзначив головний редактор Global Times Ху Цзіджін. — Це свідчить про завершення епохи, коли США могли вдавати, що у них досить сили… аби розмовляти з Китаєм зверхньо. Тепер мусять ставитися до Пекіна з повагою — як до рівного партнера».

«Пекін показав, що часи, коли Америка диктує йому, що той має робити, точно закінчилася, — констатувала польська Polityka. — Саміт на Алясці був конфронтацією двох рівних супердержав: тієї, чия світова гегемонія завершується, і тієї, яка на цю гегемонію претендує. У пропаганді Сі Цзіньпіна (нинішнього лідера Китаю — А.Є.) 21-ше століття є століттям занепаду Заходу й переходу до домінування Сходу, тобто Піднебесної».

Фактично, на саміті на Алясці Китай повів себе як той молодий «пацан», що «накачав» мускули й прагне встановити «на районі» свою владу. Перший крок — розповісти «старшому на районі» про те, що його більше не бояться, і що встановлені ним правила гри мають у носі — китайський «пацан» уже зробив.

Можливо, Пекін розраховував на те, що нова адміністрація США піде на поступки? Певний ефект від несподіваних «розбірок» справді був. На саміті на Алясці, відзначали західні ЗМІ, Ентоні Блінкен виглядав заскоченим… На Заході довго думали, як приручили китайського дракончика, що він не кусається. А коли цей дракон зміцнів настільки, що заявив про своє бажання панувати на планеті (причому виключно на своїх умовах, демонстративно ігноруючи цінності демократичного світу!), Захід трохи… розгубився.

Утім, про капітуляцію Заходу перед величезною загрозою зі Сходу наразі не йдеться. Принаймні, Джо Байден і компанія точно не готові змиритися зі статусом супердержави, чия «світова гегемонія завершується»… Тож США вирішили не чекати, поки китайський дракон зжере колективний Захід, а максимально мобілізувати цей Захід — аби разом боротися з нахабним претендентом на світову гегемонію. І першим кроком Вашингтона на цьому шляху стало зміцнення союзницьких лав. (Логічно: перед тим, як стати з ворогом на прю, треба зібрати якомога більше війська).

За президентства Дональда Трампа відносини США й Німеччини геть зіпсувалися. «Позасистемний» Трамп розглядав Європейський Союз у цілому і його «локомотив» Німеччину зокрема насамперед як економічних конкурентів Сполучених Штатів. І «позасистемного» Трампа зовсім не турбувало, що Вашингтон і Берлін є союзниками по НАТО. Якщо «Північний потік-2», міркував Трамп, ще більше зміцнить економічні позиції Німеччини у Європі, а ще й заважатиме США продавати до ЄС свій газ (скраплений), то я проти цього газопроводу…

На відміну від «позасистемного» президента Трампа, цілком «системний» президент Байден не може ігнорувати таку важливу для Заходу цінність, як трансатлантична єдність. Для Байдена Німеччина є насамперед не економічним конкурентом, а найпотужнішим союзником США у Європі. Союзником, що поділяє зі Штатами цінності вільного світу. Союзником, із яким, збираючись на глобальну «війну» з Піднебесною, яка такі цінності заперечує, обов'язково треба помиритися.

Фактично, Байден обирав між двома неідеальними (з перспективи його розуміння стратегічних інтересів США) варіантами. Перший — зробити все, аби «Північний потік-2» не добудували (не запустили), і при цьому ще більше зіпсувати відносини з Німеччиною, вкрай необхідним, на переконання Байдена, союзником у глобальному протистоянні з Китаєм. Другий — домовитися з Німеччиною щодо «Північного потоку-2», і в такий спосіб кардинально зміцнити вісь Вашингтон-Берлін, стратегічну (як вважає Байден) у протистоянні з Піднебесною. Щоправда, при цьому буде складніше гарантувати безпеку України…

Між тими двома недосконалими для Штатів варіантами Байден обрав той, який, напевно, здався йому меншим злом. Політичну й економічну вагу Німеччини й України як американських союзників порівнювати важко… З перспективи інтересів Києва вибір Байдена є помилкою. Але Байден виходив зі свого розуміння інтересів США, а не України…

Читайте також: МЗС України прокоментувало угоду між Німеччиною та США