Олігархи – "наші" і "не наші"

Мовляв, «олігархи, яким вигідніша була торгівля з ЄС, за підтримки вулиці, посунули олігархів, орієнтованих на бізнес-зв'язки з Росією». Як усе просто і банально! Як по-косметичному заретушовано все, що було насправді!

Право народу на повстання, коли влада ламає суспільний договір, відторгнення «зека», який намагався підім'яти під «Сім'ю» все, що дихало і розвивалося в країні, російську культурну, ідеологічну та мілітарну експансію. Зрештою, народний зрив проти свавілля, несправедливості та беззаконня. Просто отак — «підкилимний герць олігархів» — «наших» і «не наших».

Висновок невипадковий, з огляду на те, що постійно виринає саме тепер, після перших серйозних вуличних акцій, які не на жарт налякали режим Зеленського. Йому і без того, мабуть, сняться «жахи» майбутнього Майдану, а оточення, знай, нагнітає «лідерську істерію». Не даремно ж під ОПУ, разом із обуреними суддівським свавіллям протестантами, невідь звідки взялися провокатори з фаєрами, нереалізовані «художники» стріт-арту, а у вікна президентської резиденції полетіли каменюки. Як і неспроста правоохоронці мирно «курили» у куточку, споглядаючи на все це дійство.

А відтак кілька днів поспіль у господарського «відділу» Офісу руки не доходили, щоб відмити «образливі графіті» зі стін, які, за словами спікера парламенту Дмитра Разумкова, «не дають здачі». Ні, увесь цей пофігізм — і поліції, і комунальників, — був призначений для того, аби переконати першу особу країни у тому, що «папєрєднік» готує новий «путч» і що людей, на які може покладатися боягуз на троні, можна полічити на пальцях. А ще — для того, щоб продемонструвати, що галас у «відосіках», які регулярно викидає в інтернет-простір майстер розважального жанру, галас про «антиолігархічну боротьбу», про «кровопивців"-товстосумів і намір покласти край їхній всемогутності, логічно провокує цих осіб на «фінансування» протестів.

Але проблема Зеленського — не у «папєрєдніку», не у страху перед відповідальністю за те, що він та його «Квартал» витворяють з країною. І, можливо, навіть не у тому, що вчорашній блазень апріорі не здатен керувати країною, а його рішення балотуватися — це наслідок хворобливої самовпевненості, гіпертрофованих амбіцій, систематичного психолінгвістичного програмування з боку зацікавлених персонажів.

Справжня його біда у тому, — що він сам, як би те не намагалися камуфлювати його піарники і він особисто, — продукт олігархічної змови. Змови реальної, осяжної і по-своєму зрозумілої, якщо розглядати її з погляду історичних реалій сучасної України. Тут немає олігархів, «орієнтованих на ЄС», тут правлять бал олігархи, «зачаровані на Схід». Хто б що не говорив, але всі сучасні «сильні світу цього» заробили свої астрономічні статки, прогинаючись перед Росією, виконуючи захцянки тамтешніх вождів, нафто- і газових магнатів, гігантів військово-промислового комплексу.

Хто заперечить, що Дмитро Фірташ, до прикладу, міг би зіп'ятися на ноги, не замочивши рук у сибірську нафту. Чи, може, Віктор Пінчук виробляє у Росії жувальні гумки, а не труби для її ж газогонів. Чи, зрештою, Коломойський і Ко, яку зараз виловлюють у всьому світі, — усі ці дубілети, яценки та їже з ними, — вони з космосу? Та ні, «комсомольський квартал», який разом зі своїми «великодержавними вождями» потрапили у потрібне місце і потрібний час, щоб мародерствувати на «безхозній» совєтській економіці. Як і Сергій Тігіпко, Сергій Тарута, Юрій Бойко, зрештою, Віктор Медведчук… Усі вони, так чи інакше, вклалися у перемогу Зеленського, усі вони після Революції Гідності почувалися обділеними, ображеними, усунутими від влади і, відповідно, від державної цицьки, яку доти безлімітно і безкарно смоктали, попри справжнє зубожіння більшості.

Їм потрібна була Європа, з її цивілізованими законами, антимонопольними, антикорупційними заборонами, законами, а не «понятіями», мотиваційністю, а не кумівством та непотизмом? Аж ніяк, категорично не потрібна! А каґебешно-ефесбешній Росії завжди потрібні були людці, яких можна прикупити, акуратно поскладавши відтак розписки про оборудку у надійні шухлядки на Луб'янці, аби потім маніпулювати ними, як циган сонцем. Їй потрібні були слухняні виконавці і ще слухняніший, бажано жадібний та інфантильний, боягузливий губернатор Малоросії, здатний на будь-що, аби лише втриматися у кріслі, годуватися з рук «господарів» і сподіватися на багнет окупанта у критичну мить.

Зеленський чудово розуміє, що будь-який його жест, який завдасть шкоди його «благодійникам», спричинить миттєву реакцію. Він розмахує дерев'яним каральним «мечем» санкцій «проти олігархів», наперед знаючи, що вони недієві, порожні і сміховинні для обізнаних. Він далі пише сценарій «Слуги народу», мовби підтверджуючи висновок британця Террі Іґлтона про те, що «коли не кинути масам кілька романів, вони можуть відповісти киданням каміння з барикад».

Найвдалішим рішенням наразі, правда, виглядає металевий паркан довкола ОПУ, — хоч він і проти невдоволених опозиціонерів, але й від олігархів за ним можна «сховатися»… Він досі сподівається на «лохів», на інфантилів, яким «какая разніца», на тих, хто аплодуватиме його бутафорній «державотворчості», «антиолігархічній революції», іншим гучним репризам. Але фанатів щораз меншає, оскільки навіть найдовірливіші вже на власних гаманцях і власних шкурах відчувають фальш і брехню свого вчорашнього кумира. Як і його лялькарів — олігархів, «наших» і «не наших»…