Передплатити Підтримати

Золотої доби ніколи не було. Найкращий час людства є нині

Само собою не стане краще. Падіння цивілізації можливе

Одна з найбільших хиб у розумінні людської історії — ідеалізація племінного способу життя. До цього долучився й популярний, але ненауковий Юваль Ной Харарі, якого читають на порядок більше, ніж наукового, але непопулярного Френсіса Фукуяму і тим більше Яна Моріса, або ж досить популярних, але не таких попсових Джареда Даймонда чи Дарона Аджемоглу.

Колись білі європейці епохи дикого капіталізму знайшли на островах Тихого океану племена, що жили лагідно і мирно. Це дозволило створити міф про «благородного дикуна» — міф, який не вдасться натягти ні на корінних американців, ні на африканців, ні навіть на сусідніх полінезійців на кшталт гаїтян і тим більше маорі. Але африканці та корінні американці сильно постраждали від білої людини, і тепер політкоректність вимагає визнавати їхнє засадниче благородне дикунство, чи то пак дике благородство. Врешті, європейці жили так само до появи перших ознак цивілізації.

А насправді, як вивчено антропологами й археологами, племінна епоха була тотальним насильством — міжгруповим, внутрішньогруповим, сімейним тощо, включно з масовими вбивствами дітей. Одне міжплемінне зіткнення забирає (у відносній кількості) більше життів, ніж хрестові походи чи атомна бомба. Події в Руанді дають нам уявлення про масштаби проблеми, яку первісні люди проблемою не вважають. Розкопки давніх могильників показують частку тих, хто помер насильницькою смертю.

Перехід від племінної епохи до періоду древніх міст та держав, який апріорі вважається жорстоким, насправді несе з собою упорядкування насильства і зменшення його обсягів. А етична релігія, яку прихильники ненауково-популярних книжок ганьблять за розпалення ворожнечі, джихад та хрестові походи, — ще раз розширює коло «своїх» і зменшує та впорядковує насильство. Помилкова оцінка рівня насильства породжує ненависть до релігії в усіх її проявах.

У сучасних людей є газети, телевізор і соцмережі. Тому їм (нам) здається, що насильства дуже багато. Але прості цифри показують, що навпаки. (Це все детально розібрано у книзі Джареда Даймонда «Світ до вчора», присвяченій первісному способу життя, — а він особисто відвідав багато забутих куточків світу).

Якщо подивитися ще глибше, то ми маємо справу з двома протилежними наративами, про які нещодавно писав Павло Казарін. Перший наратив: «Теперішнє — це недосконале майбутнє», він кличе вперед і вгору. Другий наратив кличе назад, у «золоту добу»: «Теперішнє — це зіпсоване минуле». Але золотої доби ніколи не було; якщо хочете, то найкращий час людства є нині — з точки зору рівня безпеки, насильства, здоров'я, тривалості та якості життя, добробуту та справедливості. Про це пишуть, хоч і по-різному, Стівен Пінкер та Ганс Рослінг.

Наратив «золотої доби» не такий невинний, як може здатися. Саме він обґрунтовує дії політиків на кшталт Владіміра Путіна, Дональда Трампа, Реджепа Таїпа Ердогана чи Віктора Орбана. Тімоті Снайдер у своїй чудовій свіжій книзі «Шлях до несвободи» називає це «політикою вічності»: колись була золота доба, а потім вороги постійно нам заважали.

Але й протилежна ідеалістична позиція — «політика неминучості», яка стверджує, що все буде лише краще і краще, — так само не має рації.

Кінця історії нема. Само собою не стане краще. Падіння цивілізації можливе, якщо ми не зможемо цьому запобігти. Світовий розвиток іде не лише вгору — він підстрибує вгору і падає вниз, і немає жодних гарантій. Привіт від давнього Риму та середньовічного Китаю, які не змогли. Привіт від європейського Просвітництва, яке змогло.

Джерело