Передплатити Підтримати

Росія ‒ це напівпорожня країна

Зазирнути у безодню

Будь-який режим промацує для себе межі дозволеного. Особливо, якщо йдеться про гібридні режими. Вони еволюціонують — проходячи весь шлях від нестійкої демократії до стійкого авторитаризму. І кожен новий виток на цьому шляху — це та сама перевірка меж: «можна» і «не можна».

Ми спостерігаємо це на прикладі Росії. Тієї самої, яка ось уже 20 років обнуляє свою власну несподівану відлигу початку дев'яностих. Її режим раз у раз тестує оточення на міцність і терплячість. Влаштовує вторгнення. Перекроює кордони. Вбиває політичних опонентів. Зачищає паростки інакомислення.

Режим перевіряє межі дозволеного

Уся ця еволюція супроводжується оплесками тих, хто не визнає іншої влади, окрім авторитарної. А заодно еміграцією тих, хто з реінкарнацією Радянського Союзу миритися не готовий. Але цікавіше за все стежити за тими, хто до останнього шукає виправдання і пояснення тому, що відбувається. За тими, хто ніяк не наважується назвати речі своїми іменами. І, подібно до жаби в каструлі, виправдовує підвищення температури води тим, що, мовляв, «усюди так».

Ймовірно, це психологічний самозахист. Спроба переконати себе, що навколишня дійсність — це лише різновид «норми з вадами». Цих людей навіть можна зрозуміти — адже якщо вони знімуть шори, то їм доведеться визнати багато речей, які визнавати вкрай не хочеться.

Доведеться сказати вголос, що Росія — це країна, яка розв'язує агресивні війни. Здійснює воєнні злочини. Збиває пасажирські літаки. Доведеться визнати, що їхня батьківщина — це держава, яка вчиняє терористичні акти. Застосовує хімічну зброю. Фізично усуває незручних людей, які критикують режим.

Така перспектива навряд чи тішить обивателя. Адже йому доведеться визнати, що його країна успадковує не в тих, хто переміг у Другій світовій, а в тих, хто у ній програв. А тому він відчайдушно намагається переконати себе, що та ж анексія Криму та війна на Донбасі — це лише невеликий історичний зигзаг, локальний, глобально нешкідливий і, рано чи пізно, він буде виправлений.

Але в тому й проблема, що цей зигзаг — не локальний. І він не обнулиться сам собою — якщо його тільки не обнулять. Тому що, як уже звучало вище, будь-який режим завжди перевіряє межі дозволеного. І якщо не зустрічає спротиву, то рухається далі. Вгвинчуючись із кожною новою ітерацією як штопор — все глибше й глибше.

Обиватель боїться запустити принцип доміно

І навіть глобальна згода з авантюрами режиму не звільняє тебе від небезпеки потрапити в немилість. Олексій Навальний міг порівнювати Крим із бутербродом. Підтримувати війну в Грузії. Підгодовувати імперський ресентимент. Але, врешті-решт, на черговому витку своєї еволюції режим вирішив випробувати нові межі дозволеного вже на самому Олексію Навальному.

Небажання російського обивателя називати речі своїми іменами досить зрозуміле. Він просто боїться запустити принцип доміно. Спершу ти говориш про те, що влада захоплена режимом. Потім — визнаєш політичні розправи. Вслід — починаєш помічати військові вторгнення та інтервенції. Після — говориш про те, що Крим не належить Москві. А в результаті доведеться визнати, що Росія — це величезна напівпорожня країна, яка починає розповзатися по домівках, як тільки центральна влада слабшає.

Доведеться визнати, що вся російська економіка — це імітація. Що вона існує рівно до того часу, поки ціни на нафту і газ дозволяють наповнювати бюджет. І як тільки ситуація змінюється — економіка зникає. Тому що в цій системі все, що не нафта — лише нарости на нафтовій трубі. Такий собі картковий будиночок, збудований на нафтовій бочці.

Доведеться сказати вголос про те, що Росія існує не для своїх громадян, а за допомогою своїх громадян. Що надцінність для неї — це не громадянин, а державна велич. Що свобода можлива лише в чітко визначених начальством межах.

Усе це погано поєднується з тим, що звик думати про свою реальність російський обиватель. А тому він і надалі намагатиметься не помічати дійсності. Продовжить твердити, що «інші поводяться точно так само». Оголошувати девіацію — нормою. І виправдовувати себе тим, що якщо довго вдивлятися в безодню, то вона почне вдивлятися в тебе.

Проблема лише в тому, що безодня в будь-якому випадку рано чи пізно почне вдивлятися в нього. Як би він не намагався відвести очі.

Джерело