Відмова від призову — крок до капітуляції

Президентська виборча кампанія формально ще не розпочалася, а парад популізму від потенційних кандидатів у президенти вже стартував. О, скільки ще дивних миттєвостей подарують нам ці перегони!

Одним із найактивніших претендентів на президентську булаву є Анатолій Гриценко. Навіть Юлія Володимирівна з її «Новим курсом» інформаційно програє полковнику (саме у цьому званні він звільнився з армії 1999 року). До речі, «Новий курс» Анатолій Степанович нещадно розкритикував, назвавши його «старою мелодією». Підігрітий власним рейтингом і електоральним потенціалом, лідер партії «Громадянська позиція» демонструє завзятий ентузіазм: він не сходить з екранів телеканалів, особливо пристрасно опозиційних, і щоразу дивує екстравагантними заявами. З одного боку, нещадно критикує нинішню владу і насамперед свого головного конкурента на виборах — чинного президента Петра Порошенка, з іншого — висуває безліч відверто популістських заяв. З такими темпами Анатолій Степанович цілком може претендувати на звання короля популізму, посунувши з цього п’єдесталу королеву…

Кілька місяців тому Гриценко вразив заявою, що країні потрібен авторитарний правитель. Мовляв, вибратися з глибокої кризової ями, в яку потрапила Україна, без «твердої руки» неможливо. У ролі такого авторитарного лідера, «батька нації», звісно, бачить себе. Одкровення Гриценка про авторитаризм як найкращу форму правління для України, яка в 2013 році завдяки Революції гідності зуміла втекти від авторитаризму донецького розливу, ошелешили насамперед тих, хто на Майдані виборював демократичний, європейський розвиток України. Бо приклад авторитаризму, який переростає у диктатуру, маємо під боком — в Росії.

Після шаленої хвилі критики Гриценко про авторитаризм вже не згадує. Але від махрового популізму відмовитись не може. Недаремно ще в середині минулого століття після відповідних досліджень з’явилося цікаве визначення: «Популізм — тінь демократії»…

І ось знову «справжній полковник» шокував черговою порцією популізму. Цього разу колишній міністр оборони виступив з ініціативою повністю скасувати призов у армію. «Я виступаю за те, щоб повністю скасувати строкову службу. Кажу про це зараз відкрито, ніяких несподіванок не буде. І ця моя позиція не змінюється вже років з 20 точно», — заявив пан Гриценко. При цьому він ніяк не обґрунтував своєї позиції. Принаймні у тому інтерв’ю, де він це сказав, жодних додаткових міркувань не висловив. Тому залишається лише здогадуватися, чому вважає, що строкова служба не потрібна.

У мене єдина версія — тому, що це хочуть почути батьки хлопців призовного віку. Вочевидь, Гриценко сподівається, що вони тепер стануть «навіки його». Тобто його виборцями.

А тепер по суті. Я, на відміну від Анатолія Гриценка, людина не військова, але навіть мені зрозуміло, що в умовах війни, яку Україна веде п’ятий рік, ослаблювати армію відмовою від строкової служби, це крок до капітуляції. Гриценко не може цього не розуміти. При цьому говорить, що така його позиція незмінна упродовж 20 років. Вочевидь, цим хотів продемонструвати свою принциповість та твердість переконання, натомість показав, м’яко кажучи, недалекоглядність. Тому що не бачить різниці між Україною двадцятирічної, десятирічної чи навіть п’ятирічної давності. Коли країна почувалася у безпеці і помислити не могла про війну з сусідом, і Україною сьогоднішньою, частину території якої анексували, частину окупували, і є цілком реальні загрози широкомасштабного вторгнення Росії.

Анатолій Гриценко не може не знати про одну з найболючіших проблем сьогоднішньої армії — недоукомплектування. Грубо кажучи, армії бракує контрактників. І якраз чимало строковиків, відслуживши рік (або 18 місяців, хто не має вищої освіти), через різні обставини (хтось відчуває покликання, когось агітують командири) поповнює лави контрактників. Крім того, колишній військовий не може не знати, що солдати строкової служби виконують важливі функції забезпечення бойових бригад, які перебувають в тилу чи на навчаннях, тобто функціонування армії. Коли в Україні були підпали складів, то з’ясувалося, що бракує військових, які їх мають охороняти. Власне такі функції і мали би виконувати призовники.

А тепер розглянемо найгірший варіант розвитку подій — Росія таки наважилась на повномасштабну агресію проти України. Хто думає, що це безпідставні фантазії, нехай згадає себе п’ять років тому — чи міг би передбачити нинішні реалії? За таких умов не лише професійні військові, а й усі українці мали би захищати країну. І тоді навички, отримані під час строкової служби, будуть вельми не зайвими для чоловіків. Недаремно колись казали: йди в армію — мужиком повернешся. Навіть незважаючи на усі неподобства, які робилися в радянській армії, і рецидиви яких є, на жаль, і зараз, приходили з армії загартованими. Врешті-решт, ті, хто відслужив строкову службу, — резерв армії.

Втім, говорячи про скасування призову, Гриценко чудово розуміє, що такого кроку держава не зробить. Принаймні у найближчому майбутньому. Хоча би тому, що «захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України» є конституційним обов’язком українців, згідно з 65 статтею Основного Закону. Щоб скасувати призов, треба змінити Конституцію, а для цього в українському парламенті не знайдеться достатньо голосів. На це ніколи не піде і Конституційний Суд. І це Гриценко також розуміє. А спекулюючи на страхах батьків хлопців призовного віку, він, по суті, їх обманює. І робить загальну шкоду, бо ллє воду на млин пофігізму, мовляв, для чого нам, цивільним, готуватися захищати країну, це не наша справа, нехай цим військові переймаються, нехай вони нас захищають, це їхня робота.

Українська армія далеко не ідеальна, там є багато недоліків, які треба виправляти. Але говорити треба про модернізацію армії, перехід на стандарти НАТО, про шляхи посилення війська, а не шукати прості рішення складних проблем.