Роздуми напередодні зустрічі Трампа і Путіна

У понеділок до міста Гельсінки завітають два ковбої — вашингтонський і московський. Президенти США і Росії зустрінуться у столиці Фінляндії, щоб оголосити, що вони знайшли порозуміння по Сирії


Президент Трамп вже перебуває у Європі і, як завжди, привернув увагу преси до свого порядку денного приголомшливими оцінками у Твиттері. Проблеми, в тому числі і глобальні, він зазвичай максимально спрощує і описує одним реченням. Багатьом читачам це подобається, бо не забирає багато часу на розмірковування. Такий стиль передбачає певне округлення цифр. Наприклад, президент говорить, що Німеччина витрачає на оборону 1 відсоток від вартості всіх вироблених товарів і послуг, у той час, як США — 4 відсотки. Статистика свідчить, що ці цифри трохи інші — 1.25 відсотка і 3.5 відсотки відповідно. Одна з останніх радикальних заяв президента Трампа — Німеччина стає повністю залежною від Росії, бо 70% імпорту її енергоносіїв припаде на Росію. Давайте спробуємо зрозуміти, чому Трамп вирішив робити такі гучні заяви.

Виробництво у розвинутих країнах значною мірою залежить від двох факторів: дешевих енергоносіїв і дешевого кредиту.

Саме завдяки цим двом сприятливим факторам економіка Сполучених Штатів змогла подолати велику фінансову кризу 2008 року, що виникла унаслідок колапсу ринку облігацій, «забезпечених» житловими кредитами.

Ці сприятливі фактори були частково обумовлені натуральними ринковими силами, частково рукотворними діями центральних банків розвинутих країн, які зробили кредити дуже дешевими — ставка по кредитах була близькою до нуля.

Та за все згодом треба платити і інфляційний тиск вимагає підвищення облікової ставки центральними банками і, відповідно, подорожчання кредитів, а циклічні зміни на ринку енергоносіїв призводять до збільшення ціни нафти і газу. Ця, тепер вже несприятлива комбінація двох факторів, загрожує перетворити «свято життя» на неприємний спад економічної активності.

За таких обставин Дональд Трамп прийшов на посаду презинта США.

Розглянемо, які ініціативи президента Трампа сприяли збільшенню або зменшенню ціни нафти, і як він намагається компенсувати зростання ціни кредиту, щоби краще зрозуміти, чого він хоче від союзників, торгових партнерів і інших «ковбоїв».

Наприкінці минулого року президент Трамп зменшив податки на прибутки корпорацій і збільшив державні закупівлі. Він прагне, щоб американські компанії, які перебралися до інших країн, де податки були нижчими, повернулися до Сполучених Штатів. А збільшення державних закупівель повинно заохочувати економіку в той період, коли Нацбанк змушений згортати свою заохочувальну політику і піднімати облікову ставку для вгамовування інфляції. По суті, він відновив податково-бюджетну політику, як альтернативу управління економікою, бо до цього часу грошово-кредитна політика Нацбанку одноосібно переймалася створенням сприятливого економічного клімату. Тільки час покаже, чи це піде на користь самому президенту (наступні президентські вибори припадають на осінь 2020 року). Своїми діями він відтермінував спад в економіці, але чи вистачить цього до осені 2020? Дасться чути.

Надходження до бюджету через скорочення податків на корпорації відповідно зменшилися, відтак президент намагається компенсувати це за рахунок скорочення деяких державних витрат. Зокрема витрат, які уряд Сполучених Штатів несе у зв'язку з фінансуванням оборонного союзу НАТО. Тому у притаманному йому стилі блефу, щойно ступивши на європейську землю, він заявив, що Сполучені Штати мають намір вийти з НАТО, бо це для них занадто дорого. Сенсація протрималася кілька годин. Партнери Сполучених Штатів погодилися збільшити свої внески для фінансування обороного союзу, про що і повідомив генеральний секретар НАТО пан Столтенберг.

Інші заходи, які вживає адміністрація президента Трампа для покращення економіки США, стосуються скорочення дефіциту зовнішньої торгівлі у двосторонніх відносинах з Китаєм, а також іншими торгівельними партнерами Сполучених Штатів, зокрема, Німеччиною і Канадою. Але реальною метою є саме Китай, бо його невпинне економічне і військове зростання у останні два десятиліття почало загрожувати «миру по-американськи», що встановився після Другої світової війни. Цей мир передбачає неприпустимість зміни кордонів у Європі силою. І для цього у США є відповідні знаряддя примусу. «Мир по-китайськи» наразі не має достатніх інструментів примусу, щоби забезпечувати виконання міждержавних і багатосторонніх угод.

Торік президент Трамп вийшов з Паризької угоди по зміні клімату, що сповільнило швидкість, з якою електромобілі зменшують кількість бензинових автомобілей на дорогах світу. Це дало нафтовим компаніям більше часу на адаптацію до зменшення попиту на бензин і, відповідно, сприяло зростанню ціни на нафту, бо трохи вгамувало лихоманку з якою нафтові компанії намагалися обігнати одна одну, щоби збільшити свою частку на ринку.

Збільшенню ціни на нафту сприяло і поновлення президентом Трампом санкцій проти Ірану. У такий спосіб щодня НАДХОДИТИМЕ на світовий ринок на 1−1, 5 мільйонів барелів менше іранської нафти. А вже підраховано, що зменшення поставок на 1 мільйон барелів на день збільшує ціну нафти на 17 доларів. Отже якщо іранську нафту не замінити іншими поставками, то ціна може зрости ще на 25 доларів за барель.

На санкціях щодо Ірану слід зупинитися детальніше, бо вони можуть пояснити, чому президент Трамп ніколи не погодиться на окупацію Криму Росією, якщо буде застосовувати ті ж самі високі стандарти поведінки щодо України, які застосовує щодо Ізраїлю.

Санкції проти Ірану були введені з приходом там до влади уряду релігійних лідерів у 1979 році, оскільки ті розпочали програму розробки ядерної зброї. У 1995 році санкції було більше деталізовано з переліком іранських компаній, з якими заборонялося вести ділові справи. Це призвело до обмеження поставок іранської нафти на світові ринки. Іран був зацікавлений у скасуванні санкцій з метою збільшення валютних надходжень через зростання продажів нафти, а європейські країни — Німеччина, Англія і Франція — були зацікавлені у зменшенні ціни нафти в разі надходження додаткових обсягів нафти з Ірану. Так виникла угода, яка скасовувала санкції проти Ірану в обмін на призупинення Іраном розробки ядерної зброї до 2025 року. Сполучені Штати приєдналися до цієї угоди на наполегливе прохання європейських країн. США скасували санкції разом із європейцями 17 січня 2016 року.

Ця угода була великою несправедливістю щодо Ізраїлю і, по суті, нагадує недотримання Будапештського меморандуму щодо України.

Вже наприкінці шістдесятих років минулого століття Ізраїль, незважаючи на малі розміри країни і обмежену кількість населення (приблизно Львівська область), спромігся створити ядерну зброю. Настільки сильним було бажання уряду і народу Ізраїля не допустити нового геноциду народу — бо арабські сусіди постійно намагалися «скинути ізраїльтян у море». Ядерне озброєння будь-якої країни Близького Сходу не відповідало на той час інтересам Сполучених Штатів, бо значну кількість нафти, в якій тоді мали потребу, вони отримували саме з Близького Сходу. І США змусили Ізраїль відмовитися від подальших робіт у ядерному озброєнні, обіцяючи і запевняючи, що у їхніх потенційних ворогів на Близькому Сході не буде ядерної зброї. Обіцянка, як знаємо на прикладі Будапешського меморандуму, цяцянка.

Коли ж імпорт нафти з Близького Сходу втратив стратегічне значення для Сполучених Штатів у зв'язку зі значним зростанням видобутку нафти у самих США, то й питання недопущення ядерної зброї на Близькому Сході, відійшло на другий план. Ізраїль втратив півстоліття часу, зупинивши всі роботи для розробки «зброї стримування». З 2025 року змушений буде змагатися у цій галузі з Іраном, який має в десять разів більше населення і величезну територію, а також величезні фінансові ресурси від продажів нафти і газу.

Президент Трамп збагнув, що підписання на таких умовах угоди з Іраном ганьбить добре ім'я Сполучених Штатів як гаранта світового порядку, що встановився після Другої світової війни. А бажання європейських країн мати дешеву нафту не вартує цієї ганьби. Так само, як бажання Німеччини і деяких інших європейських країн мати відносно дешевий російський газ не вартує ганьби, якої гідні ці європейські країни, коли закривають очі або обмежуються косметичними санкціями проти країни-агресора, що захоплює території суверенної держави Україна.

Отже, якщо президент Трамп буде послідовним, то ніяких послаблень санкцій проти Росії у зв'язку з загарбанням Криму не буде.

Дехто побоювався, що президент Трамп буде змушений просити президента Путіна збільшити експорт російської нафти, щоби замістити 1−1,5 мільйони барелів, яких після відновлення санкцій проти Ірану бракуватиме на світовому ринку. І це, мовляв, надасть Росії козирі на переговорах. Але й цього не буде — президент Трамп добре підготувався до зустрічі у Гельсінкі і сьогодні оголошено, що Лівія, яка довший час не експортувала нафту, відновила експортні поставки, які замістять іранську нафту. Ціна нафти впала на 5 доларів за барель за одну добу. Ті, хто судить про політичні здібності президента Трампа лише за ковбойськими дописами у Твиттері, явно його недооцінюють.

Реальна загроза «здачі України» походить не від президента Трампа, а від нашої «п'ятої колони» Кремля. А це не лише явні «москвофіли» на кшталт олігарха Новінського, але й власники і директори підприємств, які досі продають більшість своєї продукції до Росії. Наприклад, запорізька моторобудівна компанія «Мотор Січ». Заради забезпечення своїх егоїстичних інтересів, які є мізерними щодо вкрадених кримських родовищ вартістю 500 мільярдів доларів, вони готові на «болючі компроміси» з кремлівськими розбійниками. Представників цих сил слід на гарматний постріл не підпускати до розробки і впровадження зовнішньої політики держави.

Отже, ковбоям-ковбоєво, а нам своє робить.