І ще раз про любов...

Візит канцлера Меркель до РФ був потрібним обом сторонам. Росії, яка опинилася в міжнародній ізоляції, візит одного з найвпливовіших і найповажніших політиків світу дає змогу стверджувати, що РФ не в ізоляції. У Німеччині ж наближаються парламентські вибори, і Ангелі Меркель бажано пояснити частині німецького бізнесу, що зацікавлений у торговельних відносинах із Росією, за яких умов можливе відновлення цього  бізнесу.


України це стосується в першу чергу станом Мінських угод, які, з точки зору німецьких виборців, є позитивом для пані Меркель. Оскільки українським інтересам відповідає перемога очолюваної пані Меркель партії ХДС, до виборів у бундестаг (24 вересня) Києву не слід вдаватися до якихось кроків, що дали би змогу звинуватити Україну в їх невиконанні.

Усе, що насправді дали Мінські угоди дотепер, - це зменшення інтенсивності бойових  дій, і такий результат влаштовує німецьких виборців. Але відсутність прогресу на переговорах робить ескалацію бойових дій імовірною будь-якої миті, і пані Меркель хоче почути від Москви й від Києва, що до виборів цього не станеться. Київ із радістю такі гарантії надасть, а ось Москва - ні. Бо тепер у неї більше шансів щось видурити в пані Меркель, ніж після перемоги її партії на парламентських виборах наприкінці вересня.

Тому-то президент Путін так намагався перекинути вину за невиконання Мінських угод на Київ, що навіть проговорився: майно українських олігархів на окупованій території насправді не було конфісковане, просто РФ змушена була взяти на себе опіку за тим майном, щоби воно не пропало через блокаду торгівлі... Але це зізнання Путіна ставить кілька неприємних запитань до цих олігархів. Якщо вони все ще є власниками того майна - шахт, металургійних заводів тощо, - то до якої міри вони залежні від Кремля, якщо той навіть допомагає зберегти це майно в робочому стані і ні в якому разі не зазіхає на їхні права власності? І на чиєму боці ці українські олігархи у питанні виконання Мінських угод? Відповідь на ці запитання здається очевидною.

Тому питання незалежності від донбаського вугілля стає питанням національної безпеки. І збільшення потужностей генерації електроенергії державним підприємством “Енергоатом” стає такою ж мірою важливим, як і зміцнення Збройних сил. Потенційно “Енергоатом” може забезпечити нинішні потреби держави в електрогенерації самотужки, - щоби не залежати від теплової генерації і вугілля, які перебувають у руках тих, хто хоче окремого статусу для окупованих територій. Звісно, потрібні значні й скоординовані  зусилля, і певні капіталовкладення. Але це все у руках держави, і тому цілком досяжне.

Якщо ці скоординовані зусилля будуть плідними, то пан Насалик, міністр енергетики, в компетенцію якого входять вугільні питання, зможе під час наступних відвідин шахти на окупованих територіях звернутися там до "партії антрациту", яка готуватиметься до відвантаження чергової партії вугілля, такими рядками:                                                                                            

Нет, дружочек! Это проще,                                               

Это пуще чем досада:                                               

Мне тебя уже не надо -                                               

От того что, от того что,                                               

Мне тебя уже не надо!

Я не зовсім впевнений, що видатна російська поетеса Марина Цвєтаєва спрямовувала ці глибоко жіночі рядки власникам антрациту. Але у вустах суворого чоловіка, яким має бути міністр енергетики, вони набудуть нового, але також глибокого сенсу. І після парламентських виборів у Німеччині це “нє надо” стане вирішальним чинником, який прийде на зміну Мінським угодам. Бо не Україна не зможе жити без вугілля, а вугілля не зможе без України.