Російська попса у... гуцульському інтер’єрі

Минулими вихідними поїхали з чоловіком у Карпати на закриття грибного сезону.


Та, на жаль, грибів нема. І влітку не було, і восени не дочекалися. Місцеві жителі у тихому шоку. Для них гриби та ягоди — єдина можливість заробити “живу копійку”. Але такого, щоб грибів взагалі не було, навіть старожили не пам’ятають. Одне слово, який сезон — таке і закриття. Походили осіннім лісом з порожнім кошиком, подихали свіжим повітрям, то й добре... Але я не про це.

 Щоб зраненька піти на тихе полювання, вирішили переночувати у селі Волосянці в готелі “Захар Беркут”. Готель непоганий, збудований у карпатському стилі, вже не новий, але добротно відремонтований. Такий собі середній тризірковий рівень. Приїхали під вечір, поселилися і пішли у готельний ресторан на вечерю. Заходимо, сідаємо за столик, крім нас, жодного клієнта. В оформленому в народному стилі ресторані — вишиті скатертини, на дверях - гуцульські топірці, на підвіконні коник зі соломи. Підходить гарненька офіціантка у вишитій блузці, залишає меню і йде назад до бару. Вмикає музику, аби гості не нудьгували. З динаміків полилася російська попса!

Кличемо офіціантку і просимо насамперед змінити музику. Кажемо, що в такому підкреслено українському інтер’єрі особливим дисонансом звучить ця російська “жуйка”. “Ми ж не в Москві, і навіть не в Донецьку, щоб це слухати. Невже не маєте гарних українських пісень?” - запитуємо. Дівчина червоніє, ніяковіє, видно, що їй дуже незручно. “Зараз поставлю інший запис. Це просто старі записи, їх як кілька років тому зробили, так за звичкою і крутимо”, - намагається виправдатися. “Невже ваш власник чи менеджер не розуміє, що не личить у такому ресторані, та ще й у карпатській глибинці, крутити російську естраду?”. За мить лунає хриплуватий голос Славка Вакарчука...

З того часу, як у цьому ресторані крутять “старі записи”, в державі багато що змінилося: сталася Революція гідності, триває війна з російським агресором, але, схоже, у свідомості власника чи менеджера “Захара Беркута” не змінилося нічого. У Львові, наприклад, у жодному кафе чи ресторані не почуєш пісень російських виконавців. Клієнти не дозволять, та й власники закладів не будуть ставити такі записи. Після російської агресії в Криму та на Донбасі у багатьох українців, які раніше з задоволенням слухали і російську естраду, з’явилася на неї стійка алергія. Зрештою, відомо, що переважна більшість російських співаків (за незначним винятком на кшталт Макаревича) радісно схвалили анексію Криму і двома руками підтримують війну на Донбасі. Невже це не аргумент, щоб раз і назавжди відмовитися від російської попси та дати нарешті “зелене світло” україн­ським виконавцям? А не пропагувати, “за звичкою”, і в такий спосіб підтримувати московських співаків.

 Україна нехай повільно, часом черепашою ходою, але намагається на державному рівні виправити очевидні перекоси на естрадному фронті. Десятиліттями нам нав’язували горезвісний “формат”. Нині на законодавчому рівні стараються збільшити присутність української пісні в радіоефірі, російським співакам, що підтримують загарбницьку політику Путіна, заборонили в’їзд в Україну. Але є речі, які кожен може робити на своєму місці, не чекаючи рішень парламенту і президента. Водій маршрутки може відмовитись від звички слухати російський шансон, власник ресторану — викинути “старі” записи російських співаків.