Різдвяна казка для дідуся із супермаркету

У ці метушливі передноворічні дні у великих супермаркетах споживчий ажіотаж...


Люди по вінця заповнюють кошики та візки різноманітними продуктами харчування, змітають з полиць усе, що там залежалося, ще, мабуть, з попереднього передноворічного шопінгу. А ще, кажуть, криза! Дивлюсь я на деякі візки, і в голові не вкладається: невже все це можна з’їсти і випити за одну ніч? Навіть за тиждень велика компанія це навряд чи подужає. Та Бог з ними, кожному, як кажуть, своє. Може, люди цілий рік постили, щоб у Новорічну ніч відірватися.

 І раптом у всьому тому ажіотажі звертаю увагу на самотнього старенького чоловіка, який, понуривши голову, сидить на лавці біля каси. Може, і не звернула б на нього уваги, якби не почула слова молодого хлопця з оселедцем на голові, що припрошує старенького: “Ну візьміть це, будь ласка. Дивіться, тут я вам купив кавалок пирога, а тут кілька мандаринів. А ще ковбаса, хліб, упаковка соку...” Підходжу ближче, прислухаюсь. Хлопець тримає в руці великий фірмовий пакет цього супермаркету і показує старенькому, що там є. Але дідусь не реагує, сидить з відчуженим виразом обличчя, дивиться у підлогу. Та хлопець не здається, продовжує говорити з ним, щось пояснює, а потім залишає заповнений продуктами пакет біля діда і йде. Я його наздоганяю, запитую, що це було? Хлопець вмить червоніє, ніяковіє. “Купив старенькому продукти, - каже, - бачив, як він ходив поміж полиць, але нічого не купував. Почав спостерігати за ним і зрозумів, що він хоче їсти, але грошей не має. Купив собі лише дешеву булочку, на цій лавочці і з’їв її. Тоді я попросив дідуся почекати на мене, нікуди не йти. Купив йому різної їжі. Ось приніс, а він не бере”. 

 Поки говоримо (хлопець назвався Маркіяном), дідусь повільно встає, бере важкий пакет, що йому залишив благодійник, і, шаркаючи ногами, чимчикує до виходу. “Ну, слава Богу, взяв”, - Маркіян полегшено зітхає і прощається зі мною. А я не можу відвести погляду від згорбленої спини у старій сірій куртці... 

 Якби цієї зворушливої історії не було - її треба було б вигадати. Хоча б для того, щоб усі ми на мить зупинилися, озирнулися навкруги і подивилися, чи немає поруч людини, яка потребує нашої допомоги. Адже для когось саме у цю мить ми можемо стати такою собі різдвяною казкою...