Я їхав їх мочити

…ми їхали мочити гадів!

Пашка сказав:

—- Будемо мочити!

Мамка теж їхала. Тільки від своєї шахти. А я так, сам по собі, бо все одно робити нема чого, місяць як звільнили. А мамка записалася в першій десятці. Мовляв, коли ще столицю побачить, колись в юності була — на човні з батянею каталась по Дніпру.

—- Мені б тільки в очі їхні подивитися, -- сказала, -- Тільки в очі! Ми тут працюємо, жили рвемо, а вони… У-у-у! Ми б, може, тут теж могли б щодня мітингувати, але ми працюємо, ні про що таке не думаємо.

А ми їхали конкретно: мочити гадів! Мамці я про це нічого не сказав. Але кийок від керівника отримав, шапку. Адже я взимку без шапки ходжу, а він побачив і сказав: непор‘ядок. І видав шапку. От які ми! Аж серце зайшлося від гордості за людей — нічого не пошкодують, останнє віддадуть. Ми такі. Ми — сила.

Тому ми їдемо.

Все так урочисто відбувалося. Як в кіно.

Телебачення було. Мамку зняли. Вона теж саме:

—- Їду подивитися в їхні очі!

Ну то, ясно. А от Пашка вжарив:

—- Владу підтримати!

А тітка з мікрофоном -- йому:

—- В чому?

Він спочатку не зрозумів, посміхнувся в мій бік, мовляв, от дурна баба, не розуміє: підтримувати та й все. Просто — підтримувати. Але підібрався, адже все ж таки, покажуть його по тєлєку:

-- Ну… За союз… той, евросоюз, чи шо?

Та баба в мікрохвон посміхнулася, а Пал Палич, той що шапку дав і списки складав, відтіснив її від Пашки. Щоб зайвого не бовкнув. А Пашці-то що? Він все вірно сказав, адже ж не скаже прямо, як є: мочити їдемо!

А той евросоюз -- що воно таке і з чим їдять, нам по фіг. Ми люд робочий. Нам аби зарплатня була вчасно. І щоби ракети НАТО в наших забоях не стояли! Адже і про таке подейкують. Про ракети, для котрих забої звільняють, про те, що будемо шестерити в американців, що все зупиниться. Все! Хоча, бля, моя шахта давно зупинилася — тому і звільнили. То вже, певно, пішла та жара, проти якої нас до столиці зібрали. Все ж давно вже позупинялося. Тепер їдемо владу захищати. Якщо ще й влада зупиниться, що тоді з нами буде?!

Кароче: хто для чого, як моя мамка, а ми їхали конкретно мочити.

Пал Палич нас на день раніше зібрав, за день до потягу ще. Каже: кийки короткі мають бути, щоби під куртку можна було сховати або в рукав. Кийки або свинцівка. Я взагалі-то свинцівку більше поважаю: затис в долоні, а в разі чого викинув і кінці у воді! Каже: в шапці по три дірки зробити — від морозу, щоб лице не мерзло. Ну і таке інше говорив, про що взяв слово мовчати. А що мовчати? Мочити їдемо!

Приїхали. Мамка прямо на вокзалі: ах-квах, як все змінилося, мовляв, «гдє мої сімнадцять лєт!», хрещатик-трещатик, «я-а-а-ак тебе не лю-ю-ю-бити, Києве мій!». Мамка співати любить. Хотіла до Цуму бігти. А нас — до автобусів одразу. Кажуть, приїдемо на місце, там польові кухні чекають: каша, чай.

Поїхали.

Тут теж теле-баби в жовтих накидках. «Пресса-принцеса»!

Одна така знову до нас:

—- Для чого приїхали?

—- За владу стояти!

—- А ви до євросоюзу хочете?

Я мовчу, мені пофіг. А Колян каже:

—- А хто ж євро не хоче? Нам тільки в гривнях видають!

—- Скільки видають? — питає теле-баба.

—- По двісті, -- то вже я важно так відповідаю в мікрофон: нехай і мене побачать, -- Але то увечері, як на мітингу відстоїмо.

Приїхали на місце — у самий центр. Там вже нас багато зібралося. Пал Палич колону зібрав, вручив прапори — пішли за загорожу. Холодно. Кєрнуть не можна, за чаєм — черга. Мочити немає кого, бо всі свої. А ті — за двома кордонами мєнтів, їх ледве видно, хоч підстрибуй!

Пашка каже, ну і фігня: загнали, мов биків до стайні. А мочити ж коли?

Колян каже, та, нічо, мітинг закінчиться і підемо.

Мітинг то теж цікаво. Хоча і нудно. Вийшов спочатку мужик в окулярах. Складно говорив, довго. Зрозумів я таке, що скоро будуть у нас мужик с мужиком жити. Другий вийшов, каже: фашисти кругом. Третєю баба була. На бабу приємніше дивитися: люта блондинка, пара з вуст так і пре.

Поки говорила, я Коляну анекдот про блондинку розповів. Поржали, пішли за чаєм. Ноги втомилися стояти. Мамка в розпачі: кому ж в очі дивитися, якщо — два кордони між нами? Хотіла було вийти з загорожі, а їй кажуть: назад не вернетесь! Мамка каже, я з діабетом. Випустили. Я їй вслід поглянув: все, певно, сиротою залишусь.

Ледь дотрималися до шостої.

Пал Палич каже: ночувати йдемо до автобусів, без базару. Ми аж свиснули: а мочілово — коли? Пал Палич каже: яке ще мочілово — їх там п‘ятсот тисяч. Відміняється мочілово.

Ну, пішли ми до автобусів.

Я до Пал Палича: мені мамку шукати треба. Він мене відмітив в списку і каже: добре, шукай, але не довго.

Відколовся я. Пішов. До тих. Вечір вже. А там все у вогнях. І жрачкою пахне.

У мене ноги померзли і жерти хочу. Але йду, мов партизан, думаю: зараз схоплять, закатують до смерті — вони ж такі! Але — пройшов в саму середину. Ходжу, мамку шукаю.

Дівка якась з ящиком підходить, посміхається, каже:

—- Пригощайтесь!

В ящику — яблука, апельсини (ті самі, якими мамка мене в дитинстві лякала, що, мовляв, отруйні).

Я щоби уваги не привертати, взяв і в кишеню сховав: потім викину.

В такій юрмі тепло стало, а ще вогнища горять, а ще — кухні.

Ну, чесно скажу, нажерся я там і… взуття змінив. Я в осінніх їхав, а там зимові теплі видавали — прямо безплатно, на хутрі. Та ще шкарпетки з етикетками — нові.

Сів перевзуватися біля якогось намету, чую, що кажуть буде тут увечері Океан Ельзи співати.

Я аж присвиснув в бік того бовдура, що таке казав:

—- Брешеш! Чого б вони тут за «просто так» виступали?!

Він так на мене дивно глянув і каже:

—- Та тут всі так виступають… А ви звідки?

Все, думаю, хана мені настала.

Але сказав. А він мені: супер, тут багато з ваших країв! Ви, певно, намет загубили? Пішли проведу!

А що робити — пішов. Дорогою свинцівку з кишені витряхнув. І думаю: їхав мочити, а вийде зараз навпаки. Доведе він мене до того намету — а мене там хто впізнає? І почнуть катувати...

Підійшли. На наметі напис «Горлівка» -- довкола жіночки стоять, співають, горло деруть.

-- Я вам вашого хлопця привів. Заблукав він! -- каже мій конвоїр.

Баби співати припинили. Одна радісно так:

—- Синку!

Кароче: мамка моя. Стоїть серед них, співає. Її хлібом не годуй, а дай поспівати.

Завели до намету. Зігрівся. Наївся, що щоки тріщали. Бля, думаю, Пашка з Коляном в автобусі сидять. Розкажу — не повірять!

…Ну і не повірили, бля!

Я їм: та клянуся, усім старим складом вийшли!!

Вони мені: не гоні, у Вакарчука давно вже соло-гітарист Петро Чєрнявський.

Я: та Петро вже вийшов зі складу, темнота!

Вони: Брешеш!

Я — їм: та Гудімов був, зуб даю! Гудімов, Хусточка (з Парижу, Славко казав, приїхав, зуб даю!), Шуров…

Ті, на яких ще тоді в Донецьк їздили.

Вони гигочуть: бути не може. То все фігня і брехня.

Всю ніч, поки назад їхали — сперечались: може таке бути чи не може. Мамку я в свідки звати боявся — а як її з роботи виженуть, що співала у ворожому таборі. Мені-то що? Я без роботи.

Я їхав їх мочити…

Останні записи автора