Усіх не пересаджають!

Хай би «сміливий» Азаров приїхав до мітингувальників під Кабмін і там народ страшив! А то борзіти у кабінеті гаразд, а потикнутися в осаджений Кабмін, хай навіть з БТРівським ескортом, — кишка тонка.

Влада гавкає (лякаючи законами, на які сама давно наплювала), а караван іде. Новинні стрічки повняться повідомленнями про відчайдушні акції народного опору. Українці не перестають дивувати своєю мужністю і рішучістю. Розуміючи, чим ризикують, свідомо (керуючись благородною метою захистити Майдан від кровожерливих стервятників у погонах) підставляють спини навіть під «спецназівську» броню. На Червонозоряному проспекті у Києві кількадесят автомобілістів перекрили виїзд з території, де в очікуванні команди підтягуватися до революційного центру столиці базується транспорт з «Беркутом». У Василькові кількасот відчайдухів заблокували ворота на території льотного училища, де свого кривавого часу вичікують понад 30 автобусів зі «спецназівцями».

Поки «миротворці» з політичними мандатами стрясають повітря палкими промовами з революційних броньовиків, люди самоорганізовуються. Не танцюють і співають на майданах, а роблять усе можливе, аби підтримати і захистити тих, хто готовий боротися з режимом не лише словом, а й ділом (рішучими діями).

Опинившись у вирі кривавих подій на Банковій, я чула і бачила, як хлопці і дівчата, котрі залишилися сам на сам з мордоворотами у спецназівській формі, чекали і сподівалися: почувши, що відбувається під президентською Адміністрацією, люди з Майдану відірвуться від «піснеплясок» і ринуться у гарячу точку на Банковій. Не дочекалися. Якби хоч кілька тисяч тих, хто стояв біля «ёлки», підтягнулися на Банкову, не було б усього того «беркутівського» звірства, від згадки про яке кров холоне. Не було б того гестапо, яке садисти у погонах влаштували у дворі біля Адміністрації, по-звірячому знущаючись з беззахисних «штурмовиків». Подивіться це жахливе відео в Інтернеті, якщо досі вагаєтеся, варто чи не варто виходити зі своїх «крайніх хат».

Батьки, підтримайте своїх відважних синів і доньок, які їдуть на Майдан, не лякаючись «фронтових» зведень про розтрощені «спецназівськими» кийками голови, затримання й арешти, стягування до столиці бойовиків і спецтехніки. Так, вам страшно. У мене теж є мама, і знаю, як вона місця собі не знаходила, ковтаючи ліки, коли почула у новинах, що відбувається на Банковій, і знала: там троє рідних їй людей — донька, син і зять. Мені шкода, що «з’їли» мамі здоров’я. Але я вдячна їй, що зрозуміла нас і не вмовляла відсиджуватися на «мирному» Майдані, коли на Банковій «Беркут» місив «чужих» дітей.

Ваше батьківське серце охоплене страхом за синів і доньок, які на Майдані. А чи не страшно усвідомлювати, що буде, якщо режим переможе? Чи не страшно і далі жити в країні, де вашу дитину можуть ні за що закатрупити у райвідділі (як це було зі студентом Ігорем Індилом)? Де «чикатили» у погонах ґвалтують і калічать ваших сестер, доньок, внучок (згадайте Врадіївку). Де глумляться і спалюють живцем людей, свято вірячи, що за це нічого не буде (вічна пам’ять замордованій Оксані Макар). Чи не страшно жити в країні, де влада має народ за бидло, з яким можна безкарно робити усе, що заманеться?

Хай як «азірови» тиснуть на наш страх, будьмо сильнішими. Попереду — наїжачені кийками «беркутівські» щити. Позаду — розуміння того, що далі жити в такій країні не можна. Треба жертвувати і ризикувати. Інакше висітимемо дохлим трофеєм на воротах «Межигір’я».