«Братерські» обійми і… постріли
Цього ТИЖНЯ було багато розмов про російсько-українську дружбу, про споріднені народи, які вийшли з однієї «купелі».
Наче солодка патока, слова про необхідність і далі дружити «сім’ями» (себто церквами, економіками, флотами, культурами-освітами, чемпіонатами) лилися з уст московських гостей, що прибули на 1025-річчя Хрещення Київської Русі. Російські високопосадовці наголошували, що ми з ними приречені жити в одній зв’язці, в одному просторі. І не тільки — духовному. Що повинні скластися в одне ціле, як фрагменти кубика Рубика. Альтернативи, мовляв, немає...
Чого варте таке єднання, показують останні дії наших «братів по крові». Наступного дня після від’їзду президента Путіна зі святкової України головний державний санітарний лікар Росії Онищенко заявив про заборону ввезення вітчизняних цукерок. Бо «нестандарт»! І начхати йому, що одним розчерком пера щодня завдає виробникові з «братньої» України збитків на 17 млн. доларів! А тепер головний санітар у Білокам’яній взявся ще й за «підозріле» українське борошно. Перед тим табу було накладено на сири з «незалежної», на її труби…
Спільне походження з однієї «колиски» не завадило російським прикордонникам відкрити вогонь по українських рибалках в Азовському морі, протаранити їхній баркас, внаслідок чого чотири українські сім’ї отримали звістки про смерть своїх годувальників. Ще в одній родині зі страхом чекають, що їхнього напівживого сина-чоловіка-батька запроторять у російське СІЗО. Чи по-сусідськи це — застосовувати зброю до братів-слов’ян у не демаркованій морській акваторії, яку обидві держави домовилися використовувати спільно?
З якими очима керівник держави, яка підняла автомат проти громадян сусідньої держави, приїжджає у цю країну, спішить на науково-практичну конференцію, де вкотре зазиває нас до свого союзу? Зрештою, з якими почуттями наш президент обіймав їхнього, знаючи, що підлеглі того холоднокровно розстріляли земляків-донеччан? І не квапилися надавати допомогу тим, кого ще можна було врятувати. Ні тобі «родинних» вибачень, ні сприяння у з’ясуванні істини. Навіщо? Пророчо писав наш великий Глібов: «…А більший меншого тусає, та ще й б’є — затим, що сила є».
Скільки ще будемо розстеляти килимові доріжки і схилятися у низькому поклоні перед тими, хто за найменшої нагоди безцеремонно штурхає нас у голову і спину?
