«Якщо я не буду боротися, то з часом зникне все, що мені з дитинства було дороге»

Ярина Чорногуз — відома волонтерка, парамедик, розвідниця і письменниця, яка з юних літ відстоює своє право бути українкою у своїй державі. У 2010-х роках була активісткою Громадянського руху «Відсіч», учасниця Революції Гідності, координаторка ініціативи «Переходь на українську», співорганізаторка проєкту «Мовомарафон-25», організаторка акції «Весна на граніті». Ярина Чорногуз служила парамедиком-волонтером на ротаціях у медичному добровольчому батальйоні «Госпітальєри». У 2020 році була бойовим медиком за контрактом, а від 2021 — на передовій як бойовий медик і розвідниця. А ще Ярина Чорногуз пише вірші, має уже дві поетичні збірки.

— Я вперше буду на Львівському Букфорумі як спікерка, — каже Ярина Чорногуз. — Відвідувала Форум видавців ще студенткою багато років тому — приїжджала до Львова поспілкуватися з авторами, купити книги… Цього року буду учасницею дискусії і приїду зі своєю новою збіркою поезій «dasein: оборона присутності». Це вже моя друга збірка. (Перша вийшла у 2020 році під назвою «Як вигинається воєнне коло». — Л.П.)

— Ви — літераторка у третьому поколінні, ваші дідусь і тато — теж письменники. Чи передається генетично письменницький талант? Коли почали писати свої перші вірші?

— Ми з татом і дідусем дуже різні — і в тому, як пишемо, і у світосприйнятті. Але у нашому випадку це передається. Перші віршики я почала писати в 6−7 років. У мене досі зберігається зошит з тими першими віршами. Писала також і оповідання. Дідусь мене підтримував і заохочував. Я постійно росла серед книжок, серед літературних вечорів. Це на мене дуже вплинуло.

— З початком 2010-х років ви активно включилися у громадську діяльність: боротьба за українську мову, потім — участь в Революції Гідності, різні проєкти, організація проукраїнських акцій… З чого це починалося?

— Небайдужість була викликана розумінням того, що моя українська ідентичність, ідентичність моєї сім’ї була упосліджена. Мало не з дитинства, коли пішла до школи, я відчувала, що в Києві ідентичність, яку виховувала в мені моя сім’я, небезпечна. У школі мені постійно доводилося пояснювати, чому я розмовляю українською. Я була чи не єдиною дитиною, яка говорила українською. Та й саму українську літературу відтіснили на маргінес. Ті письменники, на творчості яких я виросла, моїм ровесникам були абсолютно нецікаві. Вже тоді я бачила засилля «русскава міра» і з самого дитинства змушена була боротися за свою ідентичність. Це мене і спонукало до громадської діяльності. Я розуміла: якщо я не буду боротися, то з часом зникне все, що мені з дитинства було дороге.

— Власне, «рускій мір» показав свої «зуби» під час Революції Гідності і з початком вторгнення в Крим і на Донеччину й Луганщину. Ви продовжили боротьбу вже в якості волонтерки, парамедика і згодом вступили у лави ЗСУ. Але ж ви — гуманітарій, письменниця! Де і як здобували військові навички?

— Зацитую фразу Олеся Подерв’янського. Він, як і багато його ровесників, проходив строкову службу в лавах радянської армії. Якось на одній зустрічі — я тоді вчилася в магістратурі і ділилася з ним своїм наміром піти з магістратури в «Госпітальєри», а потім, можливо, на контракт в армію, він мене підтримав словами про те, що в армії можуть вижити лише творчі люди. Тому що тільки творча людина може зрозуміти, як це, коли котять квадратне і штовхають кругле (Сміється. — Л.П.). Військові мене зрозуміють. Піти в армію я хотіла ще 2014 року, але тоді не могла цього зробити, бо народила дочку. Вирішила — коли вона підросте і я закінчу своє навчання в університеті, і, якщо буде ще
потреба, то приєднаюся до ЗСУ, — як доброволець, який допомагає, або як регулярний військовий. Спочатку пішла в «Госпітальєри», потім пройшла курс парамедика. На ротації отримала перший досвід допомоги пораненим. Зрозуміла, що мені це вдається, певні маніпуляції мені подобаються. Після цього підписала контракт у морській піхоті. Там уже в мене був ґрунтовніший курс — 2,5 місяці у спеціальному навчальному центрі, де готували бойових медиків за натівськими стандартами. Отримала сертифікат, з яким можу навіть їздити у «швидкій допомозі». Моя бабуся була лікарем-кардіологом, тож медицина мені теж не чужа.

Взагалі, в армії є багато спеціальностей, які я хотіла б попробувати. Наразі працюю як бойовий медик і у розвідці.

— Левову частку життя віддаєте порятунку інших, службі в ЗСУ. Хто опікується вашою донечкою, яка є ровесницею Революції Гідності?

— Мені пощастило, що її батько — мій колишній чоловік — дуже добре про неї дбав увесь цей час, коли я була в армії. Він її і за кордон вивіз, коли почалася повномасштабна війна, а перед тим — до Львова. Я використовувала будь-яку можливість, аби приділяти їй увагу. Бувало, що ми не бачилися двічі по 9 місяців, але весь цей час спілкувалися телефоном. Вона розуміє, що хтось із сім’ї (в нашому випадку — я) має захищати Україну. Ніколи не чула від неї ні істерик, ні дорікань. Так, їй було важко це перемогти, але вона впоралася. Зараз хочу взяти паузу — я була на фронті майже два роки на останній ротації — і якщо мені вже пощастило залишитися живою і цілою, то планую побути з Орисею, бо в неї зараз такий вік, коли дуже потрібна мама.

— Фактично ви помінялися ролями з вашим колишнім чоловіком, адже в більшості випадків воюють саме чоловіки, а мами опікуються дітьми…

— На моє переконання — це стереотип, що мама має бути з дитиною, а батько — захищати батьківщину. Є чоловіки, для яких армія — то не їхнє. Є жінки, які набагато краще переносять польові умови і набагато краще себе в них почувають. Так само, як говорять: «Дитині потрібна мама». А як же чоловіки? А батько дитині не потрібен? Майже в усіх чоловіків, які на передовій, є діти. Є чоловіки, які дуже важко переносять розлуку зі своїми дітьми.

— Які уподобання у вашої донечки?

— Вона любить малювати і, мені здається, це може стати її професією. Ми знайшли їй вчителя академічного живопису і вона із нетерпінням щоразу чекає на заняття.

— Які ваші прогнози щодо нашого найближчого майбутнього?

— Я поділяю думку про те, що ця війна на даному етапі переросла із суто російської імперської у цивілізаційну. Звичайно, вона залишається імперською, але вона вже вийшла на інший рівень і стала цивілізаційною в тому сенсі, що між собою воюють, по суті, дві світоглядні ідентичності — європейська і євроазійська, демократична і автократична тоталітарна. Нас підтримує 59 демократичних країн, які нам допомагають тримати лінію фронту технікою і зброєю, а росію підтримують тоталітарні держави — Китай, Сирія тощо. По нашій країні проходить розлам двох ідентичностей. Така війна — цивілізаційна — триватиме, скоріш за все, дуже довго, тому що в обох цивілізацій є великі воєнні ресурси — фактично, невичерпні. Виходячи з цього, — оскільки ми є авангардом цивілізаційної війни і європейської ідентичності, — нам потрібно готуватися до того, що це буде дуже довго. І що нам потрібно навчитися ефективно оборонятися з найменшими втратами, виробляти власні воєнні технології, налаштовувати суспільство і виховувати дітей в тому, що вони повинні мати військову підготовку і вміти виживати. Коли ми це відлагодимо, тоді в нас є шанс. Інакше під столицю знову заїдуть танки. Це дуже жорстка істина, але її потрібно прийняти. В українців у ментальності є така риса — чекати, що ми скоро переможемо і можна буде забути про війну. Не буде такого. Реальність, в якій ми живемо, набагато суворіша. Нам потрібно навчитися воювати за себе постійно.