Був гнаний і царями, і більшовиками…

Видатний український археолог і антрополог Федір Вовк був нагороджений орденом Почесного легіону Франції.

17 березня 1847 року в с. Крячківка на Полтавщині народився Федір Вовк. Здобув вищу освіту в Київському університеті. В 1873 р. став співзасновником Південно-західного відділення Російського географічного товариства. Під керівництвом В. Антоновича брав участь в археологічних і етнографічних експедиціях. 1874 року на ІІІ Археологічному з’їзді виступив з доповіддю про відмінність рис «південно-руської» орнаментики. Це унікальне дослідження українського орнаменту було єдиним у своєму роді ще протягом довгого часу. Був активним членом «Громади», брав участь в організації недільних шкіл. У 1876 році підготував до друку шевченківський «Кобзар» з віршами, які були заборонені російською цензурою для друку.  1879 року Федір Вовк, як активний діяч «Громади», був вимушений емігрувати. Переслідування українського руху досягло такого рівня, що всі цензори при вступі на службу мали знати українську мову, а під їх заборону потрапляли навіть українські книги для дітей.

У 1879−1882 роках у Румунії Федір Вовк збирав матеріали, пов’язані з діяльністю Кирила і Мефодія, з боротьбою з турками і татарами, з переселенням козаків за Дунай. Результати досліджень опублікував у журналі «Киевская Старина» під псевдонімами «Кондратович» і «Лупулеску». Розвідка «Задунайська Січ» стала першою науковою працею, присвяченою даній темі. У Женеві і Відні долучився до організації друкарні і переправлення забороненої російською цензурою літератури громадівцям.  1887 року переїхав до Парижа, де навчався в Антропологічній школі при Сорбонні. За рекомендацією Івана Франка  написав статті про Україну для чеської енциклопедії. Став членом паризьких наукових товариств та отримав можливість  брати участь у наукових експедиціях по Європі. Його рецензії на праці українських науковців, виданих у Російській імперії, знайомили європейських вчених з Україною.  Виступив з критикою археологічних експедицій для російських музеїв, які були зосереджені виключно на пошуку матеріальних цінностей.  Опонентів називав не археологами, а скарбошукачами.

1899 року Федір Вовк обраний дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ). У Львові разом з Іваном Франком редагував «Матеріали до українсько-руської етнології». Займався пошуком експонатів для музею НТШ у Львові, Російського імператорського музею у Петербурзі, Віденського етнографічного музею, Музею людини в Парижі.   1900 року був одним із організаторів Міжнародного конгресу фольклористів у Парижі. На конгресі за допомогою фонографа було відтворено українські співи. У 1903−1906 роках досліджував антропологічні і етнографічні особливості населення карпатського регіону. Нагороджений Паризьким антропологічним товариством великою медаллю П. Брока і премією Годара.

1905 року Федору Кіндратовичу дозволили повернутись за умови, що він не буде проживати в Україні. В Петербурзі  викладав і займався музейною роботою.1908 року бере участь в археологічній експедиції і відкриває Мізинську палеолітичну стоянку на Чернігівщині. 1912 року  виступає з доповіддю, присвяченою мізинській культурі, на Міжнародному антропологічному з’їзді в Женеві. За це дослідження нагороджений премією Кана. На тому ж з’їзді була прийнята єдина міжнародна система антропологічних вимірів, запропонована Ф. Вовком. 29 листопада 1916 року був нагороджений урядом Франції орденом Почесного легіону.

Результатом співпраці з І. Франком і М. Грушевським стало видання двох томів енциклопедичного довідника «Український народ в минулому і сучасному». До другого тому увійшли «Антропологічні особливості українського народу», «Етнографічні особливості українського народу», які стали підсумком наукових експедицій Федора Вовка.

Крім того, Федір Вовк став одним з організаторів українського лазарету для поранених і військовополонених галичан у Петрограді та заступником голови Товариства допомоги бідним студентам ім. Т. Шевченка в Петербурзі. Долучився до організації українського політичного клубу в Петербурзі і підтримував зв’язки з українською групою у Державній думі. Після лютневої революції 1917 року сприяв переговорам з Тимчасовим урядом про надання автономії Україні. З революцією Федір Кіндратович отримав можливість повернутись в Україну. Його запросили на посаду завідувача кафедри географії і етнографії Київського університету. Однак по дорозі науковець помер від запалення легенів 29 червня 1918 року.

Бібліотека Федора Вовка стала основою музею-кабінету антропології. У роки репресій кабінет-музей було розформовано. Майже всі його учні були репресовані. Наукова спадщина Федора  Вовка замовчувалась, оскільки не вписувалась у радянську дійсність. Радянський Союз проголосив утворення радянського народу — нової історичної спільноти, і твердження, що український народ від Карпат до Кубані становить самобутню націю з давньою історією, лякало радянських ідеологів так само, як і царських жандармів.

20 травня 2016 року в Полтаві вулицю Коп’яка було перейменовано на вулицю Федора Вовка.