Французький патріот України

Карім Люнісі, 70-річний сімейний лікар з містечка Порніше на заході Франції, який раніше ніколи у житті не сідав на ровер, кілька місяців тому освоїв велосипед, і 5 червня, отримавши згоду своєї дружини Клод, вирушив у далеку дорогу на схід. Їхав через Швейцарію, Німеччину, Австрію, Чехію, Польщу, під час зупинок розповідав громадянам цих країн про Україну, яка обстоює свою незалежність у війні з росією. Карім хоче привернути увагу безтурботних європейців до страшенно високої ціни, яку платять українці за свою свободу, і до небезпек в особі путінського режиму, які підстерігають цивілізований світ. Здолавши 4 тисячі кілометрів, витративши не менше 7 тисяч євро власних коштів, цей втомлений, але завжди життєрадісний пенсіонер зупинився перепочити на кілька днів у Львові. Тепер бере курс на Київ, де хоче зустрітися із президентом Володимиром Зеленським.

«Бон жур, Карім!» — вітаємося із від­важним подорожником у вестибюлі го­телю «Швейцарський», який безплатно надав французові свої апартаменти. І тут же переходимо до розмови. Від­повідаючи, він поправляє праву руку у синьому корсеті, який йому наклали швейцарські медики після невдалого падіння зі свого двоколісного агрега­та…

— Люди у такому віці, як ваш, за­звичай насолоджуються морськи­ми круїзами, п’ють на дозвіллі гар­не вино, вирощують квіти, смакують круасанами. Не перевантажують себе. Для чого сіли на велосипед і два місяці крутите педалі у країну, яка зараз перебуває у стані війни?

— Коли я взявся за цю ініціативу із ве­лосипедом, забув про свої роки. Не вік робить людину, а навпаки.

— Рік тому ви вже були в Україні. Що врізалося у пам’ять з того періоду?

— Жив тут два місяці. Під час поїздки у Бучу, куди разом зі священником приво­зив гуманітарну допомогу, загубив свої документи. Тому змушений був виїхати у Францію, щоб поновити їх…

Найбільше запам’яталися біженці. З початку великої війни я ділив з ними одні і ті ж кімнати, спав на таких, як вони, двоярусних ліжках у хостелі на вули­ці Зеленій у Львові. Там були люди, які втратили своїх близьких, свої оселі. Ба­чив поділені сім'ї: чоловіки із тих родин воювали на фронті, жінки виїхали з ді­тьми. Був здивований їхнім позитивом, натхненням, бажанням жити. На почат­ках переповнений хостел був у погано­му стані, там панувала антисанітарія, не було вентиляції, перебувало багато хво­рих. За таких умов я заробив пневмо­нію. Я жив там з усіма, щоб відчути стан цих біженців і бути помічним для них.

— Як ви їм допомагали?

— Я не міг лікувати цих людей, бо не мав на це офіційного дозволу. Але огля­дав їх, виписував ліки, які треба було ку­пити в аптеці. Деякі мешканці цього хос­телу не мали грошей, щоб придбати їх.

У хостелі познайомився із сім'єю харківської стюардеси Анни. Вона зна­ла французьку, тому могли з нею дов­го спілкуватися. У мирний час Анна лі­тала за небезпечними маршрутами — до Пакистану, Афганістану, відповідно, їй більше платили за ризики. Анна збирала кошти, щоб придбати собі житло. Коли молода сім'я із двома дітьми в'їхала у нове помешкання, розпочалася війна. Під час масових обстрілів Харкова вони часто спускалися у бомбосховище — це і допомогло їм вижити. Під ударами бомб їхній будинок завалився. Анна побачила ровесницю своєї донечки, яка загинула під завалами…

Ця історія мене вразила. Я запитав Анну, чи готова вона зі своєю сім'єю пе­реїхати до нас у Францію. Але вийшла накладка: її діти хотіли займатися хоке­єм, а у нашому місті його не було. Від­так Анна переїхала у Норвегію, де є всі умови для занять зимовими видами спорту.

— Чи розповідали ви своїм сусі­дам, іншим жителям Порніше про те, що бачили, чули в Україні - про смерті, руїни, біженців?

— Мене у моєму місті добре знають, бо майже 40 років пропрацював сімей­ним лікарем. Часто зупиняють у крам­ницях і розпитують про Україну — буває, годинами відповідаю на їхні запитання. Вітають за мужність і відвагу — так оці­нюють мою першу поїздку до вас. Від початку російської агресії у Порніше ви­вісили український прапор на мерії.

Але я не шукаю компліментів. Моє завдання — донести правдиву інформа­цію про справи в Україні. Кажу нашим людям: тут можна вийти з магазину, сто­яти на вокзалі - і загинути від бомби…

— Як ваші співвітчизники сприй­мають агресію путіна? Чи розуміють його імперські плани?

— Не розуміють! У цьому більше роз­бираються політики й інтелектуали — вони тверезо оцінюють небезпеку, яку несе путін. Усвідомлюють, що ця війна будь-якого моменту може постукати до їхнього французького дому. Але біль­шість наших людей не переймаються, не усвідомлюють загроз, сподіваються, що цих небезпек не буде. Таке нерозу­міння — вина медіа, які відповідно не ви­ховують аудиторію, не дають їй повно­цінної інформації про можливі наслідки політики путіна. У Франції є телекана­ли, де йдуть дискусії про велику політи­ку, але ці передачі - для еліти, не для пе­ресічних французів.

— Яка мета вашої нинішньої поїзд­ки до України?

— Хотів пересвідчитися, що мої укра­їнські друзі і знайомі живі та здорові. Та­кож доносити правду про війну в Україні людям у тих країнах, через які проїжджав. І тим самим компенсувати брак у них інформації на цю тему.

Був прикро здивований настороже­ною реакцією, певним несприйняттям того, про що розповідав. У Франції, як тільки чули, про що йдеться, відчужува­лися. Війна в Україні їх не цікавила, уни­кали таких розмов. Так було і у Німеччи­ні, Швейцарії, навіть у Чехії і Польщі. А я так чекав на підтримку! Тільки в Австрії деякі люди мене вітали, цікавилися тим, про що я розповідав, були на боці Укра­їни.

Своєю акцією я хотів довести: якщо є ідея, покликання, бажання — людина зможе все. Одночасно збирав кошти на закупівлю для українців електрогенера­торів, опалювальних приладів, аптечок — щоби при можливих нових ракетних атаках бути готовими вистояти.

Уже є певна сума донатів. Інформа­цію про збір коштів подає сайт, над роз­робкою якого працювали моя дружина і донька-адвокатка. Це стало нашою сі­мейною справою.

Після першої моєї поїздки у вашу кра­їну у Франції я заснував асоціацію допо­моги Україні, розповів про її мету, при­значення коштів і способи їх збору. У французів навіть є можливість надсила­ти на поштову скриньку свої чеки.

— Із Франції до України дорога да­лека. Що ви поклали у рюкзак?

— Взяв зі собою на велосипед дві сум­ки. Одну з них загубив у Кракові - дала­ся взнаки втома. У тій сумці був мій улю­блений «айпад», який придбав за 1600 євро. Мій «айфон» при падінні попсу­вався. У Відні я купив новий телефон… Зі собою взяв небагато речей. Деякі ви­явилися зайвими, тому двічі відправляв додому посилки з одягом, який виявив­ся ні до чого.

У цій поїздці відчув самотність, яка тиснула на мене упродовж 60 днів подо­рожі. Хоча завдяки ноутбуку щодня був на зв’язку з дружиною, мені бракувало спілкування з людьми.

— Коли в'їхали на територію України, може, хтось запрошував вас пе­реночувати, пригостив борщем?..

— Такого не було. З митного пункту на польсько-українському кордоні я як сів на велосипед, так і доїхав до Льво­ва. Коли під'їжджав, не помітив ямки і на швидкості впав на спину. Мене зда­леку помітила якась жінка років до со­рока, сіла на свою машину, швиденько під'їхала. Жестами порозумілися. За­питувала, чи потрібна мені фізична до­помога. Запропонувала поїсти, я відмо­вився. Лише попросив води.

— Якщо у Києві вам вдасться зу­стрітися із президентом України, що йому скажете?

— Скажу, що захоплююся українцями, тим, що так мужньо протистоять путі­ну. Попрошу, щоб і далі вимагав у Захо­ду допомоги. Бо саме українці стоять на захисті всіх європейців. Поневолені на­ції, які мають мужність і відвагу вистояти, завжди домагаються свого, отри­мують волю і Незалежність. Вірю, що своєю стійкістю ви досягнете свого, ви­зволите себе. Переможете!

— А якби після повернення до Франції вам випало б кілька хвилин порозмовляти із президентом Макроном…

— Йому подякував би. Побажав би на­снаги для подальшої допомоги Украї­ні. Я знаю, в останні дні Франція вагомо вам допомогла. Водночас перекону­вав би Макрона ще більше впливати на спільні рішення своїх західних колег — аби ще більше допомагали Україні. Не всі усвідомлюють небезпеку, яка висить над Заходом. Путіна треба зупинити! А ще попросив би у Макрона кілька міль­йонів євро для Асоціації на підтримку України…

— Який український сувенір візьме­те зі собою до Франції?

— Спогади про зустрічі тут. У вас відкриті щирі люди, уважні журналіс­ти. Французькі медіа не йдуть на такий близький контакт з такими, як я волон­терами — із геополітичних мотивів. А ще куплю для своєї дружини книжку з ре­цептами української кухні. Під час подо­рожі я втратив 15 кг ваги. Дружина му­сить мене відгодувати…

P. S. Редакція газети «Високий За­мок» висловлює вдячність засновниці Французького клубу у Львові, артмене­джеру, перекладачці Ліані Панасевич-Бенке за допомогу у підготовці цієї пу­блікації.