За льотчика чи інвестиційного банкіра?

От тільки, на відміну від льотчика, не всі дівчата уявляють чим займається інвестиційний банкір.

Отже, слухайте чорнобриві, що таке інвестиційний банкір і з чим його їдять.

У далеких заморських країнах є такі міста, як Лондон та Нью-Йорк. Там підприємці, коли вони потребують грошей, можуть не тільки звертатися за позикою до банку, але й позичити гроші в інвесторів або продати тим інвесторам частку свого бізнесу і отримати за це гроші для невідкладних потреб.

Щоби мати можливість продати інвесторам боргові зобов’язання або частку бізнесу, у Лондоні, Нью-Йорку та інших великих містах світу існують базари. Тільки на тих базарах не продають сметану або помідори. Там продають облігації та акції. Перші представляють боргові зобов’язання компаній, а другі - права на володіння часткою бізнесу, і відповідно, права на частку прибутку від бізнесу. А самі базари називаються ринками цінних паперів. Але на ці базари пускають не усіх охочих підприємців. Якщо ви є власницею магазину квітів, то скоріше за все форма вашої власності називається товариство з обмеженою відповідальністю, або скорочено ТзОВ. Щоби вас допустили на ринок цінних паперів, вам потрібно змінити форму власності на акціонерне товариство, або скорочено АТ. Бо на базари цінних паперів допускають суто АТ.

Так от інвестиційні банкіри якраз і займаються тим, що виводять ТзОВ на ринки цінних паперів вже як АТ. Цей перший вихід нового АТ на базар називається первинною пропозицією ціни акції, або скорочено англійською мовою IPO. Інвестиційний банкір радить вашому квітковому бізнесу скільки випустити акцій, а також за якою ціною він готовий відкупити у вас ці акції, щоби запропонувати їх перший раз інвесторам на ринку. При цьому інвестиційний банкір ризикує тим, що ціна, за якою він відкупив у вас акції буде вищою, ніж та, яку покупці на ринку будуть готові заплатити за ці акції.

Наприклад, він вам запропонував випустити 1000 акцій, кожну з яких він готовий в вас відкупити за 20 доларів. Тобто він оцінив ваш бізнес у 1000×20 доларів = 20 000 доларів. Припустимо, це вас влаштовує, і ви отримуєте від нього 20 тисяч. Цим інвестиційний банкір виконує функцію підписанта (underwriter) на ваші акції. У даному випадку він бере увесь ризик на себе, і саме за цей ризик він вимагає хорошої оплати. Після цього він розміщує ці акції на ринку цінних паперів. Якщо йому вдалося їх продати за 21 долар, підписант заробив, а якщо тільки по 19, то втратив гроші.

Тому, зазвичай, інвестиційний банкір — це досвідчений інвестор, який знає всьому ціну і ніколи не запропонує вам ціну за ваш магазин квітів більшої від тої, за якою сам зможе продати акції на IPO. Він вміє оцінювати ризики, і за перебирання на себе цих ризиків вимагає хорошої оплати.

Саме тому, дівчата, якщо ви ще не заснули від цих нудних пояснень, інвестиційний банкір заробляє більше від льотчика.

Інвестиційний банкір займається не тільки IPO. В ширшому розумінні він радить урядам, фінансовим установам та й просто багатим особам як досягти їхніх фінансових цілей. Він також радить корпораціям, коли вони купляють якусь іншу компанію або продають частину своєї.

І все ж таки, якщо інвестиційний банкір ніколи не проводив IPO і не ризикував, як underwriter, я би стидався на його місці називати себе інвестиційним банкіром. Краще тоді називатися фінансовим радником. Просто та зрозуміло, як з назвою професії льотчика.

Коли ж у країні по суті не існує ринку цінних паперів, то пишатися професією інвестиційного банкіра це все одно, як у Вірменії, яка немає свого морського флоту (бо немає виходу до моря), пишатися високою посадою у Міністерстві морського флоту Вірменії.

Сказати, що в Україні зовсім не існує ринку цінних паперів не можна. Існують дві біржі ПФТС та Перспектива. 99% активності на цих біржах пов’язані з продажем державних облігацій. Це і зрозуміло під час війни: державі конче потрібні гроші. Але й у 2021 році основна активність теж була пов’язана з продажем державного боргу. Продаж цінних паперів українських компаній був анемічним. Тобто українські біржі цінних паперів не можна розглядати як місце де українські компанії можуть отримувати необхідні їм гроші, як альтернативу банківському кредиту. Через це страждає і ліквідність українських компаній. Акції українських компаній, навіть якщо вони присутні на ринку цінних паперів, мають низьку ліквідність, бо їх важко продати через недорозвинутість цього самого українського ринку цінних паперів. Ось чому деякі великі українські компанії розміщують свої облігації на іноземних біржах, де ліквідність є значно вищою.

Днями ДБР заарештувала пана Мазепу. Ні, не Гетьмана з роду Колединських, а Ігоря Мазепу з роду українських олігархів.
Він володіє великим інвестиційним фондом Конкорд Кепітал і у фінансовому світі України, росії, Хорватії та інших країн є добре відомим бізнесменом.

Йому призначили заставу у 500 млн гривень, хоча справа, за якою він проходить, вартує лише 7 мільйонів. Його брата Юрія, який теж проходить по справі, оцінили у десять разів дешевше.

Сам пан Мазепа перед арештом допоміг назбирати заставу для звільнення з-під варти колишньому голові Нафтогазу України — Андрію Коболєву.

Пану Коболєву закидають неправомірно виписану собі премію за успішне завершення Стокгольмського арбітражу щодо газової угоди від 2009 року. Загалом за час своєї роботи головою «Нафтогазу» з 2014 по 2021 рік Андрій Коболєв отримав як компенсацію за свої надзвичайні послуги державній компанії «Нафтогаз Україна» суму, що дорівнює 20 мільйонам доларів. Заставу Коболєву призначили лише у 5 мільйонів доларів, але він вже встиг всі гроші віддати мамі, і тому в нього не було можливості їх внести.

Крім стокгольмського арбітражу його видатні заслуги полягали у тому, що «Нафтогаз України» роз'єднали на кілька компаній, назвавши це ще більш інтригуючим словом, ніж інвестиційний банкір. Воно звучало загадково заворожуючи — анбандлінг.

Втім, компанія «Укргазвидобування» у складі «Нафтогазу України» видобула у 2013 році до приходу Коболєва 15,1 мільярда кубів газу, а у 2021 році, коли пан Коболєв пішов з посади — 13,66 мільярда. На збільшення видобутку газу в пана Коболєва не вистачило часу, бо арбітражі та анбандлінги відбирали всю його енергію.

Якщо перефразувати Юлія Цезаря, то можна сказати: «За певні невдачі у видобутку газу, пан Коболєв проголосив себе імператором.»
Стокгольмський арбітраж був би дійсно видатною перемогою, якби не одна обставина. На момент розгляду справи в арбітражі у 2017 році, росія вже захопила Крим з усіма його газовими родовищами та величезними покладами газу на дні моря.

Газову угоду між державними компаніями «Газпром» та «Нафтогаз України» від 2009 року росія придумала, щоби створити штучний борг України на суму 250 мільярдів доларів. А потім, вказуючи пальцем на український «борг» захопила Крим якості «компенсацію» з усіма його газовими скарбами, які багаторазово перекривали цей «борг».

Роль німецької канцлерки Ангели Меркель у всій цій історії ганебна: вона спочатку благословила прем'єра Тимошенко на підписання цієї угоди, а потім, по суті, покривала загарбання Криму, відмовившись запровадити санкції проти «Газпрому». Тож Коболєв виграв справу про «борг» у 250 мільярдів, яка абсолютно вже не цікавила росію, бо вона за цей «борг» вона загарбала Крим.

Втім, хай там як, Коболєв був не найгіршим головою «Нафтогазу». Щоправда, виплати у сумі 20 мільйонів доларів, які він отримав за свої видатні послуги, виглядають дещо перебільшеними. Тому, коли держава опинилася у скруті через війну, вона захотіла хоча б 25% від цієї суми повернути у вигляді застави.

Пан Ігор Мазепа очолив кампанію зі збирання застави для пана Коболєва і назбирав половину призначеної судом суми. Мабуть, він вважав, що державі у скруті і цього вистачить. Спочатку здавалося, що він не помилився, але 18 січня ДБР затримало вже самого пана Мазепу, найвидатнішого з усіх інвестиційних банкірів України.

І «поблажливий» суд призначив йому заставу у 500 мільйонів гривень, хоча прокурори просили 700. Чи поділиться пан Мазепа з державою або вирішить, як пан Коломойський, покласти на державу ще й витрати на його утримування у СІЗО — дізнаємося невдовзі.
Якщо метою держави в усіх цих затриманнях є не тільки доведення невідворотності покарання та встановлення справедливості, але й збирання коштів на війну, то покладання цього завдання збирання коштів на силовиків, прокурорів та судову систему не виглядає оптимальним рішенням.

Під час війни арешти впливових багатіїв несуть певні політичні ризики. Адже саме вони фінансують політичні партії, які можуть підірвати внутрішню єдність, яка так потрібна державі під час війни. І вони ж є власниками значної кількості засобів масової інформації, яка має вплив на громадську думку.

Звісно, їхні значні ресурси бажано підключити для захисту держави. Але для цього існує більш ефективний спосіб, ніж судове переслідування і застави, яких вимагають прокурори. Хоча б тому, що пересічний прокурор навряд чи зможе пояснити чим займається інвестиційний банкір.

Практично для будь-якого відомого бізнесмена в Україні можна знайти статтю у кримінальному кодексі, та й не одну. І ці звинувачення будуть значною мірою обґрунтованими. Але це не тільки вина бізнесу, але й вина тих правил гри, які мають назву законів. Наприклад, якщо закон передбачає термін давності для кримінального переслідування у чотири роки, а бізнесмен бачить, що є можливість заробити 2 мільярди доларів, то він піде на злочин, бо знає, що йому вистачить коштів, щоби розтягнути розгляд справи на чотири роки. Після чого суд не прийме до розгляду справу саме через перебільшення терміну давності. І таких недосконалостей у наших правилах гри є безліч. Таких недосконалостей вистачає і у ринкових країнах з значно більшим стажем роботи у ринковій економіці, ніж в України.

Наприклад, у США тільки у 1933 році, законом було заборонено об'єднувати діяльність комерційних та інвестиційних банків під одним дахом. Бо розслідування проведене Конгресом США через крах біржі у 1929 році встановило безліч прикладів нечесної гри. Наприклад, банк позичив вашому магазину квітів 10 тисяч доларів. І він бачить, що справи у вашому магазині йдуть кепсько, тож ви навряд чи коли-небудь повернете йому борг. Якщо у цьому банку є відділення з інвестиційним банкіром, то вони просять цього банкіра вивести ваш магазин на ринок цінних паперів. Ви у скруті, вам немає де дітися і ви приймаєте усі умови інвестиційного банкіра. Він продає акції вашого магазину на ринку, усіляко розхвалюючи вас, як циган коня. Виручені гроші йдуть банку в рахунок покриття вашого боргу.

До 1933 року ця практика, де банк покривав свої втрати необережно наданих кредитів через обман інвесторів не була забороненою. Закон Гласса-Стігала заборонив об'єднання під одним дахом комерційного банку, що надає кредити та інвестиційного банку. Тим не менше, світова фінансова криза 2008 року сталася тому, що законодавство не встигало за креативністю банкірів та інших учасників фінансового ринку, які вигадували усе нові види заробітку, використовуючи недосконалість законів.

І так буде завжди: законодавці вдосконалюватимуть закони, а бізнесмени шукатимуть шпарини у цих законах, щоби заробляти більше. І в якийсь момент законодавці проґавлять щось важливе.

Тим більше це справедливо для нашої держави, в якій закони інколи пишуться під інтерес якої-небудь групи лобістів. Тоді нечесні методи бізнесової практики можуть ще довго відповідати вимогам чинного законодавства.

Отже, наразі державі конче потрібні гроші, щоби визволити українські землі від російсько-нафтогазових загарбників. Це одне з найважливіших завдань порядку денного. Українські олігархи, як Ігор Мазепа, теоретично можуть стати у пригоді. Для цього вони мають погодитися гарантувати виплати відсотків за спеціальним державним боргом, скажімо, під назвою «Фонд визволення України».
Припустимо, йдеться про намір держави залучити для цього фонду 30 мільярдів доларів під 10 відсотків річних. Для уряду це непосильне завдання, бо він і так залучає де тільки можна кошти, і тому інвестори не дуже вірять у платоспроможність уряду. Коли інвестори не дуже вірять у платоспроможність, то вимагають занадто високі відсотки.

А якщо олігархи візьмуть на себе гарантію за вчасну виплату відсотків, то 30 мільярдів швидко назбирається у цьому фонді.
Для гарантування виплати відсотків вони мають відповідати за цю гарантію усім своїм майном. Тоді відсоткова ставка буде найменшою. Якщо йдеться про 10% ставку, то це виплати у 3 мільярди доларів на рік. Важливо вчасно виплачувати саме відсотки, термін сплати яких не може бути подовженим навіть на один день. Що ж стосується самого боргу, то він може бути рефінансований.
Я думаю, що олігархи пішли би на надання такої гарантії на завтра, якщо вони будуть звільнені від судового переслідування сьогодні.
Думаю, що мінімум 1000 бізнесменів приєднається до такої ініціативи, щоби гарантувати сплату відсотків державою за умови гарантії імунітету від судового переслідування. Олігархи цинічні, але й марнославні. Інакше вони би не купляли яхти, гелікоптери та найдорожчу нерухомість у Європі. І це їхнє марнославство держава може використати. Олігархам схочеться розповідати своїм онукам, що і вони брали участь у Великій визвольній війні українського народу, надавши фінансові гарантії, що допомогли назбирати кошти для перемоги.

Така угода між державою та найбільшими бізнесменами України вирішує відразу дві проблеми.

1. Держава отримує необхідні їй кошти зі значно більшою швидкістю та гарантією, ніж у разі судового переслідування окремих бізнесменів.
2. Всередині держави зміцнюється єдність усіх політичних сил, оскільки засоби масової інформації, що належать бізнесовим групам, не будуть сприяти розбрату у суспільстві.

Тоді наш ворог не зможе більше розраховувати на внутрішній розбрат українців і усвідомить, що час працює проти нього. А це вже половина нашої перемоги. І це є третім та вирішальним аргументом, чому збирати гроші на війну слід розумом, а не емоціями.
Ой, зовсім забув про льотчиків. Дівчата, прокидайтеся, бо зараз найцікавіше.

Якщо вам водночас робить пропозицію льотчик та інвестиційний банкір, то віддайте своє серце льотчикові! Тому що, хоча їздити на Бентлі з водієм комфортніше, ніж за кермом свого Ауді, головне у житті бути щасливою, а не багатою. А з інвестиційними банкірами занадто вже багато хвилювань, щоби відчуття щастя не постраждало від постійної тривоги.