«З Булгаковим все заплутано…»

Експерти Українського інституту національно пам’яті визнали російського письменника Михайла Булгакова українофобом та імперцем, а присвячені йому об'єкти — російською пропагандою. Відповідний документ було оприлюднено 4 квітня 2024 року на сайті Українського інституту нацпам’яті.

«Михайло Булгаков — імперець за світоглядом, затятий українофоб. Письменник, не зважаючи на роки життя у Києві, зневажав українців та їхню культуру, ненавидів українське прагнення до незалежності, негативно відгукувався про становлення Української держави та її очільників».

Інститут пам’яті стверджує, що з-поміж усіх російських письменників того часу Булгаков «стоїть найближче до нинішніх ідеологем путінізму і кремлівського виправдання етноциду в Україні».

До прикладу, оповідання «Я убил» 1926 року називають фашистським за ідеологією та стверджують, що воно «повністю резонує з наративами нинішніх кремлівських пропагандистів Дугіна, Соловйова, Скабєєвої та є прототекстом сьогоднішніх закликів до нищення українців». Персонажі Булгакова називають українську мову «гнусным языком»…

Інститут переконаний, що попри «легку критику радянської влади» Булгаков оспівував більшовиків і схилявся перед Сталіним.

Наводять факти його біографії: дезертирував з армії УНР і приєднався до Добровольчої армії «виключно з міркувань власної відданості монархізму та російській імперії». Його батько, російський богослов, був цензором і займався утисками української культури в Києві.

Інститут підсумовує, що використання імені Булгакова у географічних назвах і перебування у публічному просторі пам’ятників на його честь є пропагандою російської імперської політики.

У Києві донедавна був ряд об'єктів на честь Булгакова: меморіальна дошка на фасаді КНУ Шевченка; меморіальна дошка на Медичному університеті Богомольця; анотаційна дошка про хрещення письменника на стіні Хрестовоздвиженської церкви — всі демонтовано. Залишився Музей Булгакова на Андріївському узвозі — будинок, де він жив.

Таке рішення Інституту національної памʼяті викликало жваву дискусію серед українців. Для багатьох українців Булгаков був і є культовим письменником, цитованим. Як люди, які читали і любили Булгакова, сприйняли таке рішення Інституту пам’яті?

«Сказати: давайте сьогодні все повикидаємо, — дико звучить…»

Олександр Книга, генеральний директор Херсонського музично-драматичного театру імені Куліша, засновник театрального фестивалю «Мельпомена Таврії»:

— Зараз такий час, що ми жорстоко і безапеляційно намагаємося позбутися якихось речей. Але треба бути вкрай обережними, щоб не викинути дитину разом із водою з тазика. Вважаю: якщо ми щось і викреслюємо, то повинні чимось це заповнити. Щоб чогось позбутися, йому треба дати належну оцінку. Хтось будував міста, хтось — пам’ятники… Я ніде у Європі не бачив, щоб там знімали пам’ятники царів, які навіть були сатрапами для власних держав. Це не стосується російського наративу. Є будинок Булгакова у Києві. Туди приїжджало багато людей. Будуть, мабуть, і далі приїжджати. Але сказати: давайте сьогодні все повикидаємо, — дико звучить…

«Дістати „Майстра і Маргариту“ було сенсом життя у 70−80 роки..»

Андрій Кокотюха, український письменник, сценарист:

— З Булгаковим все заплутано, як і заплутано з його біографією. Писав книжки, які частково публікувалися, а частково були заборонені за час радянської влади. Писав пропагандистські п'єси — п'єса «Батум» була написана на замовлення Сталіна. Але водночас скаржився особисто Сталіну, що не має роботи. Тобто це була людина, яка могла спілкуватися зі Сталіним. Так, він жив у Києві, хоча батьки — переселенці з росії. Так, висловлював негативні думки стосовно України, УНР, Петлюри, але ж він такий був не один. Це дало підстави для частини наших сучасників і головне — наших ровесників — сприйняти неоднозначно визнання Булгакова символом російської імперської політики. Хоча нам зараз невідомо, як Булгаков ставився до російського імперіалізму, царя загалом, і навіть радянської влади. Оскільки все дуже заплутано, то не можна дати однозначної відповіді - такої, як дав Інститут національної пам’яті. Але тугу за Булгаковим відчувають мої ровесники, і трохи старші - яким за 60. Бо молодші, до прикладу, ровесники мого сина, чи ті, хто вчиться у школі, або ходить у дитячий садок, про Булгакова нічого знати не будуть.

Чому такий пієтет саме до Булгакова? Бо існував флер забороненого плоду. Читати у пізньорадянський період «Майстра і Маргариту», переплетену кустарним способом у різних палітурних майстернях, діставати передруки на машинці - усе ходило у самвидаві на рівні дисидентської літератури. Дістати «Майстра і Маргариту» було сенсом життя у 70−80 роки минулого століття. Це було більше, ніж вистояти чергу за дефіцитною ковбасою чи київським тортом! Ми пишалися, бо читали заборонене, те, що заборонила радянська влада! Саме на цій хвилі і залишається певний пієтет не до Булгакова, як до автора загалом, а як до автора «Майстра і Маргарити». Ми колись жили у країні, де такий Булгаков з певних причин міг бути заборонений і відразу після цього набував культового статусу. Не треба забувати, що «Майстра і Маргариту» колись ставили на сцені театру Франка у Києві, у якій грали Хостікоєв і Бенюк. Досі стоїть пам’ятник коту Бегемоту, але чи будуть знати через покоління діти, що це за кіт. Розглядаю рішення Інституту національної пам’яті як чергову спробу відмовитися від того, що нам сьогодні не потрібно, що не несе для нас ніякої користі, не дозволяє нам розвиватися. До прикладу, у «Собачому серці» я не бачу нічого ворожого до України, але з позиції сьогоднішнього дня бачу важливий твір для руйнації радянського союзу. Як тільки фільм вийшов у 1988 році, відразу ж набув культового статусу і певною мірою прискорив розвал союзу. Його цитують всі - і патріоти України, і вороги. І обзивають шаріковими один одного. Так, у «Собачому серці» нема нічого проти України, але там нема і нічого за Україну. Там є конфлікт білогвардійців з червоногвардійцями, а це — чужий проти хижака. У цій боротьбі Україні місця нема. І якщо «Собаче серце» вплинуло на розвал союзу, то на розвал російської імперії не вплинуло жодним чином. Хоча шарікови, як правили, так і правлять. І саме російською імперією.

«Ця „компанєйщина“ — неправильно!»

Сашко Лірник, казкар-лірник:

— Це справа особиста кожного з нас. Можливо, Булгаков і українофоб, але це точно не питання якихось інституцій. Люди самі мають розібратися. Бо такі рішення схожі на колишні парткоми: викликали, покритикували, звільнили… Для прийняття такого рішення має бути суспільна думка.

Булгаков мені подобається — як автор. Так, там є щось антиукраїнське, але прийняттям таких рішень не можуть займатися інституції та офіційні установи. Бо наступним може стати Гоголь, а потім — я. Бо я жив у росії. Ця «компанєйщина» — неправильно! Ми не повинні йти таким шляхом. Це все одно, як більшовики топтали ікони, нищили буржуазних націоналістів, розстрілювали письменників. Тут відбувається майже те ж саме, тільки замість будьоновки з червоною зіркою — будьоновка з тризубом. Це не має бути трендом. Будь-яка комісія може помилитися. Не кажу стосовно Булгакова. Може, там все і правильно. Кажу про інших письменників і композиторів. Замість того, щоб собі привласнити і заявити на увесь світ — «це наше», ми нищимо і забуваємо. До всього треба підходити зважено, дивитися на той час. Так, є люди з антиукраїнською творчістю. Але не варто це перетворювати у справи офіціозу, щоб цим займалися цілі інституції. Де гарантія, що завтра викинуть ще когось. Нам навпаки треба на міжнародному рівні казати: «Чайковський — наш, Гоголь — наш». Це знакові особи, і вони працюють, як ідеологічна зброя. Москалі підгрібають під себе Параджанова, Сергія Корольова, а вони наші, а не їхні. Але ми про це мовчимо. Ну, забороніть того Булгакова, що ви цим доб'єтеся?