«В українців і поляків є спільна риса: за кордоном працюють краще, ніж у себе в країні»

Місто Лева не прощається із Генеральним консулом Республіки Польща Ярославом Дроздом (на фото) - незважаючи на те, що каденція дипломата закінчилася, він пообіцяв часто приїжджати у наше місто. Чотири роки його місії промайнули як один день. Усім, кому пощастило співпрацювати із паном Ярославом, не вистачатиме його. Цей непересічний і нетиповий дипломат - цікавий співбесідник, має дружній характер і веселу вдачу, завжди привітний, з гумором. Великий друг нашої газети - саме з ініціативи пана Дрозда у підвалини майбутнього Польського дому у Львові разом із актом про започаткування будівлі заклали і примірник газети “Високий Замок”. Власне закладення наріжного каменя в будівництво Польського дому стало потужним позитивним акордом на завершення успішної місії Ярослава Дрозда. 10 листопада польський дипломат відбув до Варшави. А перед тим знайшов час дати ексклюзивне інтерв’ю журналісту «ВЗ».

- Пане Ярославе, як двома словами охарактеризуєте свою каденцію?

- Це були дуже інтенсивні і файні чотири роки, з плідними доробком. За цей час ми влаштували багато чудових імпрез, зробили багато доброї консульської роботи, зробили багато для розширення польсько-українських громадських контактів. Ми показали, що польський Консулят не є “фабрикою віз”, а діє, як громадсько-культурний партнер у сотнях заходів щорічно. Це наш вклад у польсько-українські контакти і стосунки. Це дуже важливо. Візи — це одна річ, а громадські контакти — інша. І це нам вдалося.

Якщо говорити про візи, то за ці чотири роки ми видали один мільйон 350 тисяч віз. У 2014-му було видано 346 тисяч віз, причому більш ніж 50% з них - терміном на рік і більше. Завдяки цьому маємо більше контактів між нашими країнами.

Тішуся, що встигли завершили усі «паперові» справи щодо будівництва Польського дому у Львові - виділення ділянки, оформлення документів, юридичні питання. Залишилася робота для будівельників. На жаль, багато часу відбирала судова тяганина із фірмою-підрядником, яка будувала приміщення нового генерального консульства (на вул. І. Франка, 108). Але ми вийшли на мирову угоду, багаторічна виснажлива судова справа завершена.

- Як самі вважаєте: що вам вдалося зробити і що не вдалося?

- Вдалося багато чого. Спільно із Львівською міською і обласною радами ми щороку готували Фестиваль партнерства. Ця робота нас зблизила. Протягом чотирьох років організовували польсько-український День дитини - міжнародне дитяче свято. Дипломатичний ярмарок, який дозволяє допомагати хворим дітям (його ідея належить моїй дружині, пані Беаті Дрозд). Маємо надію, що цей проект буде продовжуватися.

4 листопада у Мостиськах перепоховано на місцевому цвинтарі останки 111-ти солдатів Війська польського різних національностей (поляків, українців та інших), які полягли у боях із німцями і частково із радянською армією у вересні 1939 року. Цим проектом ми займалися спільно з українськими партнерами - Міжвідомчою комісією з питань увічнення учасників АТО, жертв воєн і політичних репресій у Києві. За їх сприяння протягом трьох років було ексгумовано останки цих 111-ти солдатів. Під час перепоховання були присутні також родини двох солдатів, яких ми знайшли у Польщі.

21 жовтня у Львові відбулася зустріч міськрад Львова і Перемишля. Вони подякували одне одному, що сім років тому рішення про передачу Українського дому українській громаді прийняв Перемишль, а тепер — Львів прийняв рішення про закладення Польського дому у Львові. Тепер, коли приїжджав міністр МЗС Польщі Гжегож Схетина, я довідався, чому він мав такий особистий сентимент до події закладення Польського дому у Львові. Не лише тому, що його батько народився у Львові на вулиці Личаківській. Гжегож Схетина свого часу також приймав рішення про передачу Українського дому у Перемишлі українській громаді. І тепер мав приємність «замкнути історичне коло» і закінчити справу із Польським домом у Львові.

Що мені не вдалося? Мабуть, є особи, установи чи структури, які очікували від консуляту чогось більшого. Можливо, хтось нарікатиме, що їм не приділили достатньо уваги, не надали шансу, що їхній проект не був помічений чи неуважно потрактований. Це природно, адже задовольнити усіх очікувань не можна. Але з огляду на те, що ми робили за ту кількість часу, яку мали, і ті обмежені фінансові можливості, можу сказати: ми зробили дуже багато у багатьох напрямах.

Хотілося більше контактів із районами, із малими містами області. Там є потенціал. Було замало контактів із вашим найціннішим скарбом — молоддю. У Львівському консульському окрузі є близько 60 польських шкіл. Шкодую, що не вдалося побувати навіть у половині з них.

Моя глобальна мрія — скасування візового режиму з Євросоюзом для України. Польщі непотрібні ці обмеження. Але Польща є елементом охорони кордонів Євросоюзу, і це є спільне рішення Євросоюзу і держав - членів Шенгенської зони. Візи поглинають море часу. Якби не мали віз, було би більше часу на інші справи. Україна заслужила і дочекається безвізового режиму.

- За ці чотири роки ви знайшли у Львові багатьох друзів. Як тепер будете з ними спілкуватися?

- Спілкування з друзями — не проблема, телефон і Інтернет працюють. Мене вже третій тиждень просять мій номер телефону у Варшаві. Але я його ще сам не знаю! Буду тримати діалог. Львів близько від Польщі, буду приїжджати. Мій підхід завжди такий: треба одне з одним розмовляти, не можна ображатися одне на одного. Хтось може мати поганий день, у когось може бути поганий настрій. Може, не з усіма вдалося домовитися так швидко, як хотілося. Але мої стосунки з людьми - це стосунки з усіма верствами — починаючи від продавця на Стрийському ринку, біля якого я мешкав, і до голови області.

Загалом з керівниками облдержадміністрації був дуже успішний діалог. Єдина проблема - вони швидко мінялися. За все своє життя я не бачив такої плинності кадрів у керівництві областю, як на Львівщині! За чотири роки мого перебування — це вже восьмий губернатор! Мені найбільше подобалися Віктор Шемчук і нинішній, Олег Синютка. У них подібний стиль керування - мало говорити і багато робити. З Шемчуком була тільки одна проблема — треба було задирати голову, щоб на нього подивитися, бо він дуже високий (сміється. - Авт.).

Також зав’язалися в мене добрі контакти із головою обласної ради Петром Колодієм і міським головою Львова Андрієм Садовим. З Колодієм була цікава ситуація: як тільки я сюди приїхав, мене лякали “Свободою”. Тоді ця партія мала абсолютну більшість у міській раді і велику фракцію в обласній. Кожен має право на свої політичні переконання і свій політичний курс. Але ми вміли добре і мудро розмовляти. У важкі часи Майдану мені допоміг саме Петро Колодій та представники інших національно-патріотичних сил. Найбільш драматичний час був 18-19 лютого 2014 року, у так звану Ніч гніву. Тоді у Львові штурмували і палили багато державних установ — міліцію, військові казарми, заблокували облдержадміністрацію тощо. До мене прийшли якісь люди, які представилися працівниками СБУ, і сказали: “Наступного дня будете ви і польський консулят”. Я спитав: “Чому саме я?” Відповідь: “Бо буде добра інтрига! Хтось буде тішитися, якщо у Львові спалять поляків”. Це було дуже драматично. І тоді голова Львівської облради Петро Колодій, керівник «Народної самооборони» Валерій Веремчук та інші, які створили громадську варту, охороняли і наше консульство…

- Ви потрапили у Львів у визначний і складний період української історії — другий Майдан, анексія Росією Криму, Революція гідності... З одного боку, вам пощастило, бо ви були на гребені “живої історії”. З іншого - на вашу долю випало багато випробувань…

- Вважаю, що більше пощастило. Але і пережили ми багато. Хоча Польща завжди підтримувала європейський вибір України, але комусь, очевидно, кортіло зробити провокацію. Не буду називати цієї країни, але їй було би вигідно сказати, що “українці б’ють поляків у Львові”. У місті було неспокійно. У консульстві працює кількадесят консулів, у всіх — діти, батьки. У Львові вчаться багато студентів з Польщі. Мені дзвонили їхні батьки, панікували. Мусив усіх заспокоювати, хоча у самого серце було не на місці. У консуляті ми готувалися до різних несподіванок: я купив консулам додому вогнегасники, ліхтарі, ми чекали, що будуть перебої зі струмом тощо…

Але, незважаючи на все це, я із захватом спостерігав, як у цей тиждень, коли у місті зовсім не було міліції, народна варта, волонтери, влада міста швидко організували громадський порядок, нічні патрулі, тримали ситуацію під контролем. Один такий нічний патруль на моє прохання чергував і під консулятом. Варта стояла у нас майже місяць. Я хлопцям дуже вдячний за це.

Думаю, мало хто здогадувався, наприклад, у Росії, що такі справи, як Ніч гніву, призводять до ще більшого почуття національної ідентичності. Це дуже важливо. І важливо, що Західна Україна краще зрозуміла, що на боці України також і російськомовні українці. Бо вони є, і вони зараз воюють з Росією на сході України, в зоні АТО. І це створює велику проблему для концепції “Російського світу”. Це свідчення того, що Україна має свою державну конструкцію, свою свідомість, мислить незалежно. І одночасно уся ця ситуація призвела до того, що пожвавилися українсько-польські контакти. Вони були і раніше — школи контактували зі школами, парафії з парафіями, міста з містами, область із воєводством. Але після Революції гідності цього стало ще більше. Люди зрозуміли, що треба показати громадську ініціативу. Спільні відрядження, семінари, стажування, стипендії, громадська активність... Це є супер!

- Чого за ці чотири роки ви навчилися в українців і чого їм бракує, зокрема для того, щоб стати справжніми європейцями?

- Мені некоректно робити негативні оцінки. Мені подобається, що українці дуже розумні, як треба зробити щось важливе. Але шкода, що вони більше розумні “для себе самого”, ніж для держави. Українець за кордоном завжди працює трохи краще, ніж у себе в країні. Це видно навіть у таких простих справах, як, наприклад, рівно замостити хідник. Цікаво, що це характерно також і для поляків: у Німеччині вони цей хідник рівніше покладуть, ніж у рідній Польщі. Це великий плюс, що можемо працювати краще, але недолік, що над нами має бути постійний контроль, бо для себе працюємо абияк. Це парадокс: адже це ж одні й ті самі люди!

Українці дуже привітні. Навіть у малих селах вони із задоволенням перервуть свою роботу і підуть показати дорогу, розкажуть, де треба повернути, підкажуть, що зробити. І ще — ви маєте чудову молодь! Тільки постарайтеся її не зіпсувати. Вона не повинна зіткнутися з корупцією, несправедливістю, поганими справами. Бо українські школярі, студенти — інтелігентні, розумні, здібні до іноземних мов. Це радість для країни — мати таку молодь. Треба дати шанси їхній позитивній енергії і емоціям. Це наблизить Україну до Євросоюзу. Український студент, працівник, молодий спеціаліст у жодній фірмі на Заході не має жодних проблем. А як має, то лише у перший тиждень, а потім працює нарівні з усіма, і навіть часто краще, ніж місцеві.

Мені завжди подобалося, коли іноземці приїжджають в Україну і дивляться, що у ній можна запозичити. Наприклад, польський віце-міністр справедливості свого часу виявив, що в українських судах ведеться аудіозапис судового засідання. У Польщі цього не було. Він був вражений цим ноу-хау, адже звичайний протокол не все може зафіксувати. То цей віце-міністр спеціально зустрічався з українськими юристами і правниками, але з більшою цікавістю розмовляв із техніками, розпитував технічні деталі того аудіозапису.

Дуже мені подобається ваш новий львівський трамвай. Це моя слабкість. Це справжній транспорт ХХІ століття! Ми іноді самі не знаємо, що маємо такі першокласні речі. Львів має ту красу, якої не мають інші, — чудову історичну забудову та багато чого іншого….

- Їдете зі Львова із сумом?

- Так, маю слабкість до міст, де був. У Львові залишилася частинка Ярослава Дрозда. Цілую цілий Львів, але особливо - львівських дівчат. Бо частина краси Львова — краса львів’янок. Разом із дружиною передаємо сердечні вітання цілому Львову!