Україна «Лугандон» годуватиме, Путін його «танцюватиме»?

Після того, як російські бомбардувальники розписалися кров’ю на сирійській землі, чимало українців зітхнули з полегшенням. Хоч як це не цинічно звучить (реалії війни однаково вселяють у серця милосердя і цинізм), але російське втручання у Сирії обнадіяло: авось Путін зіскочить з Донбасу. Ресурсів, мовляв, воювати на два фронти у Кремля не вистачить. Чергове перемир’я на Донбасі після паризьких зустрічей «нормандської четвірки» додало оптимізму. Але чи довго триватиме мовчання зброї на лінії вогню? Чим ризикує Україна, піддаючись на не підкріплену жорсткими гарантіями мирову, та ще й — за нав’язаними їй правилами?

Здавалося б, частину крапок над «і» розставив у своєму запізнілому пост­паризькому зверненні президент Петро Порошенко. Зміст його промови зводиться до двох ключових тез: сценарій щодо ізоляції окупованих територій (за принципом «здихалися і забули») хибний; виборам на Донбасі бути, бо без їх проведення політичне врегулювання конфлікту зайде у глухий кут. Ось тільки недомовки учасників зустрічі у Парижі (інформація про домовленості просочувалася на рівні чуток), у тому числі і затяжна мовчанка Порошенка, породили тривожні передчуття. Раз мовчать, значить, є про що.

Та й спіч президента на зустрічі з військовими дисо­нував з «валер’яновим» зверненням до народу. «Ми свідомі того, що бойові дії можуть відновитися будь-якої миті, — наголосив Порошенко. — Я не довіряю Путіну, його маріонеткам і їхнім обіцянкам. Ми маємо захистити Україну, якщо комусь прийде у голову випробувати нашу міць. Потрібно готуватися до найгіршого».

Після заяв про успіхи паризьких переговорів — як обухом по голові. А тут ще й одкровення міністра закордонних справ Павла Клімкіна про те, що розвиток подій навколо сирійського конфлікту може загострити хворобливу активність Росії на Донбасі. «Якщо ситуація по Сирії не знайде певного продовження у розмовах насамперед з Вашингтоном, Росія і Путін можуть вирішити дестабілізувати ситуацію на Донбасі», — спрогнозував Клімкін.

Виходить: хочемо миру — готуймося до війни? Але війна дедалі більше зміщується від збройного конфлікту на Донбасі до батлів на політично-дипломатичній арені. Після зустрічі «нормандської четвірки» у Парижі стало зрозуміло, що Кремль і далі вестиме подвійну гру: намагатиметься задобрити Захід ілюзорною миротворчістю і водночас робитиме усе, аби не втратити контролю (у тому числі і збройного) над окупованим Донбасом. Черговий етап відведення озброєння від лінії розмежування і скасування сепаратистських виборів у перекладі з путінської «азбуки» зовсім не означає готовність Кремля до мирного розв’язання ситуації. Це лише частина затяжної гри у Мінські домовленості. Путін сподівається якщо не зняття, то принаймні пом’якшення західних санкцій проти Росії.

Чи є у Кремля шанси отримати цей трофей? Думки експертів розходяться. Одні вважають: Захід за жодних умов не піде на санкційні поступки, остерігаючись, що, виявивши слабкість, заохотить ще більші апетити і шантажистські замашки Кремля. Інші не настільки категоричні. Європейський Союз зацікавлений у відновленні торгівлі з Росією. А тому готовий, мовляв, трактувати навіть хиткі мирові тілорухи Путіна з подальшим проведенням на Донбасі місцевих виборів (хай і з багатьма знаками запитання до них) як аргумент для перегляду санкційних рішень щодо Росії. Тим паче, що замороження «донбаського конфлікту» у такий спосіб вписується у прагнення заклопотаного своїми проблемами Заходу перевести подих від українського питання. Читайте — перевести конфлікт з зовнішньої у внутрішньоукраїнську площину.

Навіть якщо Кремль не доможеться пом’якшення західних санкцій, він отримає те, заради чого і заварив кашу на Донбасі. Заморожений конфлікт — як ліфт, в якому Україна надовго застрягне на шляху до євроінтеграції. Якщо ж ліфт і зрушиться з місця, «донбаську заморозку» завжди можна розморозити.

Що отримає Україна після так званої реінтеграції окупованого Донбасу? Почнемо з виборів. Вимога проводити їх за українським законом очевидності результатів не скасовує. Очевидність ця печальна: ради заполонять «защитники Донбасса», які ще вчора з автоматами і кулеметами бігали. Для Путіна — це спосіб легалізувати бойовиків.

Чи передуватиме виборам на окупованих територіях виведення з Донбасу «вежливых людей» і російського озброєння та відновлення Україною контролю за кордоном? Виглядає, що ні. Озвучені президентом Порошенком побажання — це одне. Реалії — інше. У тих же Мінських домовленостях вимога щодо повного виведення іноземних військ (саме такого формулювання свого часу домоглася Росія) прописана без прив’язок до жодних дат. А початок відновлення українського контролю за держкордоном на окупованих територіях приурочений до першого дня після виборів. Рамки закінчення цих процесів ще розмитіші.

«Як можна проводити вибори, коли по вулицях Донецька їздять танки чи ходять люди з автоматами? — висловився з цього приводу журналіст Сергій Рахманін. — А якщо іноземні війська вийдуть (припустимо), а залишаться війська, сформовані з місцевого населення, але не українські? А якщо на час виборів танки перестануть їздити, а люди з автоматами перестануть ходити? Суть від цього, безумовно, не зміниться. Але зміна форми може виявитися достатньою для Берліна, Парижа, Вашингтона й ОБСЄ, щоб на деякий час забути про Україну. У Заходу наразі достатньо аргументів, аби змусити нас провести імітацію виборів, які ні на міліметр не наближають нас до повернення територій, де залишатимуться російські танки, військові і легалізовані Києвом бандити з майбутньої «народної міліції»... Для вирішення проблеми Донбасу потрібні інші механізми. Потрібно зняти з порядку денного саму можливість, по суті, фейкових виборів, які перетворюють окуповані території на друге Придністров’я. З тією різницею, що Молдова свій «Донбас» ніколи не визнавала і платити йому з бюджету не збиралася. Вибори-симулякр можуть продовжити перемир’я, але, очевидно, не подарують миру. Київ виграє час, але втратить перспективу».

Наївно було б думати, що на Банковій не прорахували усіх цих ризиків. А якщо прорахували, то чому ж тоді, спитаєте, Порошенко у своїх заявах так напирає на донбаські вибори, які вилізуть Україні боком? А це така ж гра у Мінські домовленості, яку веде Путін. Мета — виграти час. Розрахунок — зміцнити свої позиції у переговорному процесі (Мінськ-3 не виключений), сподіваючись, що першою проколеться і наразиться на черговий гнів Заходу Росія. Або ж зміна ситуації як на світовій арені, так і всередині «раша-імперії» назавжди розвіє злі чари «кремлівського карлика».

Фото Reuters.