Встати з візочків і піти своїми ногами

Бійці української армії Андрій Мельник та Михайло Берега як рідні брати, хоча ще кілька місяців тому навіть не зналися. Через важкі поранення обидва опинилися у Львівському госпіталі. Підтримують один одного, нерідко виконують функції медбрата. Разом легше просуватися до мети, не впадаючи у відчай.

Після госпіталю хлопці були у Центрі реабілітації інвалідів на Хуторівці. Тепер у Трускавці. Скільки їх попереду, курсів реа­білітації? Скільки треба! Бійці налаштовані боротися за можливість ходити. Зараз пересуваються за допомогою візків.

Михайлові Березі — 22 роки. Він із Кіровоградщини, зі села Степового. До війни працював на новобудовах. У серпні 2014-го пішов на війну добровольцем, згодом оформили як мобілізованого. Був у 40-му батальйоні, у 1-й штурмовій роті. Під Дебальцевим 7 лютого осколком від міномета пошкодило хребет. Відтоді не чує ніг. Вдома у Михайла — мама, вітчим, сестра, старший брат. Брат і чоловік сестри також в АТО.

Андрієві Мельнику - 26 років. Він із Рівненщини, з міста Костополя. “Працював на “стройках”, в Росії”, - сміється він. Високомонтажник. Минулої осені, коли почався Майдан, працював у Києві на охороні. Від 5 грудня він залишився на Майдані. Потім - добровольчий батальйон “Донбас”, ЗСУ. Львівська 80-ка. Яворівський полігон. Тоді Константинівка Донецької області. Потім - Піски, Донецький аеропорт. “Потім коляска”, - каже, усміхаючись.

У Донецькому аеропорту був від 6 грудня до 18 січня. 20 січня термінал підірвали... Коли про Андрія пишуть, чомусь уникають згадки про обставини, за яких отримав важке поранення. Наче цей факт применшує те, заради чого він був на сході. Андрій натомість правди не приховує. Це сталося 24 січня у Константинівці. “Ми тільки повернулися з аеропорту, — каже, - і мене підстрелив наш офіцер. Український. “Бєлочку” піймав...”. У хлопця були розірвані кишечник і шлунок, травмований хребет, втратив здатність ходити. Офіцера посадили. Ніколи раніше в Андрія не було знайомих із Кіровоградщини, а тепер звідти і його найближчий друг Михайло, і той офіцер, що його мало по п’яній дурі не вбив. Такий виверт долі. Щоб ми не збивалися на категоричність у своїх судженнях, бо життя доводить: люди всюди різні.

45 тисяч гривень коштує курс реабілітації в Трускавці на одного. Держава готова була відправити хлопців на державний курс реабілітації у військовий санаторій. Але там, кажуть хлопці, лише балкон з палати був би їм доступний, більше ніде візок не проходить. Навіть у туалет. Зараз хлопці у приватному центрі. Там для візочників усе влаштовано. Частково господар центру бере витрати на себе, решта треба платити. Дай Боже здоров’я волонтерам і добрим людям, що допомогли з грошима.

Хто там жаліється, що тяжко працює з ранку до вечора? Знай­те, що ці хлопці працюють по десять годин, щоб якомога швидше відчути бодай слабеньке поколювання у ногах. Від 8.30 до 20.00 щодня, з невеликими перервами — суцільні заняття та процедури.

Розповідаю їм про Вадима Свириденка з київського госпіталю, він залишився після Дебальцевого без кистей та стоп. Він не має жодного сумніву, що повернеться до активного життя, от тільки опанує протези.

Обох рук він не має? Обох ніг? - перепитує Михайло й замислюється.

А тоді розповідають мені про хлопця, з яким познайомились у центрі на Хуторівці. Чотири з половиною роки тому він невдало стрибнув у ставок. Шансів встати й ходити йому не давали жодних, а тепер він встає й незабаром ходитиме... Час і впертість зробили своє.

Після Трускавця Андрій та Михайло повернуться до Львова у госпіталь. Волонтери, що опікуються ними, возять на концерти, на боулінг, навіть на танці, подали заявку на реабілітацію в Іспанію, США... Як би там не було, свої не залишать хлопців напризволяще.

Телефон волонтера Марини Якушевої

050-432-83-53

Для тих, хто може допомогти будь-якою сумою на реабілітацію хлопців:

Картки ПриватБанку

Михайло Берега

51 68 75 72 82 10 24 50

Андрій Мельник

51 68 75 72 74 00 97 05