Володимир ШИЛОВ: «Донеччину віддали на відкуп бандитам з перших днів незалежності...»

Володимир Шилов — донецький правоохоронець, підполковник, 25 років працював опером (загальний стаж у міліції — 29 років). До війни був на пенсії, але у зв’язку з подіями на сході повернувся на службу. Служив у батальйоні «Дніпро-1». Був важко поранений під час розвідувальної операції: осколок влучив у поперек, а вийшов поблизу серця. Нині на лікуванні у київському шпиталі. Переніс складну операцію на серці.

Журналіст «ВЗ» у телефонному інтерв’ю запитала Володимира Шилова, чому не перейшов на бік терористів, не зрадив присяги, як це зробили 90% донецьких «ментів»?

У розмові пан Володимир відвертий. Відчувається, до Львова має пієтет. Зізнається, має зуб на одного з відомих комбатів, який потрапив у парламент. Вважає його шахраєм та боягузом, який мріє лише про збагачення... Розповідає, що бойовики «полювали» на його сім’ю. Рідних вдалося вивезти у безпечне місце. «У мене забрали квартиру, машину. Все, що було нажите. Дві шкіряні куртки та срібний портсигар...», — констатує з сумом.

— Пане Володимире, чому донецькі «менти» зрадили Україну і перейшли на бік терористів?

— Донецька область, мабуть, найбільш багатонаціональна в Україні (в одному лише Донецьку 120 різних національностей). Є багато факторів, чому це сталося: засилля російського телебачення, спільний кордон з Росією (чимало контактів з тамтешніми поліцейськими). Крім того, зарплата у Росії значно вища. Меркантильні інтереси — основна причина.

— Чому ви не продалися Росії?

— Для мене існує таке поняття, як батьківщина. Це не пафосні слова. Я служив в Афганістані. Можливо, і це відіграло свою роль. Упевнений, Україна буде єдиною... Маємо самі навести лад. Подивіться, що зараз відбувається. Для кого війна, а для кого — мати рідна! З окупованих територій торгують вугіллям. Тонна вугілля, яку продають сепаратисти, — 600 грн. (на блокпосту перевізники платять 100 грн. з тонни). Це добре поставлений бізнес. Вугілля перекидають через окуповані території на вільну Україну... На початку усіх цих подій я працював під прикриттям, як підполковник у відставці (Києву про це було відомо). На мене вийшли представники розвідки Російської Федерації. Пропонували захопити Донецьку ОДА, протриматися дві доби. На цю інформацію київська влада не відреагувала...

— Донецькі правоохоронці були тісно пов’язані з кримінальним світом. «Заробляли» на наркотиках, повіях...

— А у Львові не так? Можливо, у Донецькій області ця проблема була гострішою. Донеччину віддали на відкуп бандитам з перших днів незалежності. Регіоном правив клан Ахметова. Конкурентів відстрілювали. Існувала чітка верхівка: губернатор, начальник міліції. Вони й довели Донбас до такого стану. Якщо комусь зі злочинців сподобався чийсь бізнес, його забирали. У міру своїх можливостей я боровся з цією проблемою. Іноді у мене виходило — ми і банди затримували, і злочини розкривали (з 1991 р. працював в управліннях боротьби з організованою злочинністю). За це мене народ поважав.

— Можна було не допустити на Донбасі крові?

— Можна. Перша кров пролилася в Донецьку 15 березня. В той день місцева влада дала дозвіл на проведення двох різних мітингів (проукраїнського та проросійського) на одній площі. Коли почалася бійня, начальник міліції мав дати жорсткий наказ — придушити масове свавілля, незважаючи на колір прапорів. Міліція побоялася застосувати зброю, хоча у таких випадках це передбачено законом. Я у той момент не був штатним працівником міліції, але отримав інформацію, що один з райвідділів будуть захоплювати з метою заволодіння зброєю. Працівники міліції наказу «стріляти» не отримували. Я доповів заступнику міністра МВС. Пропонував вивезти зброю на своїй машині у безпечне місце. Почув у відповідь: «Чекайте!». Почалося захоплення. Тоді питаю у вищого керівництва, чому ніхто не реагує на напад. «Немає юридичних підстав», — відповіли «нагорі». Озброювати бандитів юридичні підстави є?

— Чому найгостріші події почалися саме у Слов’янську?

— Це місто на стику двох областей. Не дуже велике, 100 тисяч населення. Замість Слов’янська могло бути будь-яке інше місто. (Була інформація, що Слов’янськ — центр наркобізнесу. — Авт.). Основна помилка — не можна було випускати зі Слов’янська російського диверсанта Ігоря Стрєлкова (Гіркіна). Це угруповання треба було тут же локалізувати, аби воно не розповзлося на мільйонний Донецьк.

— Не раз чула від наших солдатів, що вони так глибоко окопалися, що не відступлять. Не здадуть рідну землю...

— Ми звільняли селище Піски. Мені як командиру роти поставили завдання: «Зайти в Піски. Провести зачистку. Зайняти оборону (виставити блокпост). Протриматися добу». Я розсміявся. Це завдання для піхотного армійського підрозділу, а не для міліцейського батальйону, у якого немає важкого озброєння. Крім гранатометів, так званої «Мухи», у нас нічого не було. Ми простояли добу. Мені дзвонять зі штабу і кажуть: «Ти завдання виконав, можеш виходити!». Я кажу: «Армійці блокпост не поставили». «Як не поставили? Ну, тоді тримайтеся». Ми окопалися і трималися. Через тиждень мені дзвонять з Генштабу і вимагають відійти на три кілометри. «Чому, яка мета?» — запитую. «Для вирівнювання лінії фронту». Я відмовився виконувати цей наказ.

— За непокору, згідно із законом, передбачено кримінальне покарання. Ви не боялися?

— Ні. Ми зміцнили лінію оборони і трималися. Усі були готові битися до останнього! Між нашим блокпостом і сепаратистським було 20 км вільної території. Ми неодноразово у цей розрив заходили — проводили зачистки. Мене там поранили... З терористами та бандитами треба розмовляти тільки з позиції сили. До нас заходять якісь незрозумілі «гумконвої», а ми нічого не робимо...

— Спілкуєтеся з колишніми колегами, які обрали «матушку-Росію»?

— Коли мене поранили, я загубив телефон. Багато контактів пропало. Але з деякими колегами спілкуюся. Секретів не випитую. Основні питання, які обговорюємо, визволення людей з полону. Спілкуюся також з сепаратистами, які взяли у руки зброю і пішли воювати. Запитую їх: «Хлопці, навіщо?». «Те, що відбувається, нас не влаштовує», — відповідають. Деякі з них уже склали зброю. Кажуть, набридло. Що вони скажуть дітям та внукам? Народ заляканий. На Донбасі люди просто зникають...

Моя тітка народилася і виросла в Україні. Нині живе у Москві. Називає мене «карателем», «убивцею», «зрадником». Запитую: «Кого я зрадив?». Не може відповісти. Кажу їй: «Тітонько, їду у Москву у відрядження, підготуй для мене немовлят». Вона питає: «Навіщо?». «А чим я харчуватися буду?». Кидає слухавку. «ДНР» ввела гестапівську систему: на всіх каналах можна побачити біжучий рядок: «Якщо ви володієте інформацією, що ваші сусіди мають проукраїнські настрої, просимо зателефонувати за таким-то номером...».