Чи виправдає себе «Міністерство правди»?

Одні нарекли кабмінівську «обновку» тоталітарним «Міністерством правди» — за аналогією з оруеллівською антиутопією «1984». Інші ще красномовніше обізвали — «МінСтець» чи «МінКум». Поки журналісти і медіа-експерти обурюються, підозрюючи, що влада замислила Мінінформполітики як цензорський кляп, новоспечений міністр від звинувачень відхрещується.

Ніякої, мовляв, цензури: головне завдання міністерства — ефективне протистояння путінській пропаганді і координування інформаційної політики в умовах гібридної війни з Росією. Попри такі, здавалося б, залізні аргументи, першу битву пан Стець вже програв — на українському медійному фронті. Претендуючи на роль генератора ефективної інформаційної політики і контрпропаганди, «Мінправди» не спромоглося навіть себе розпропагувати — так, щоб у його потрібність повірили. Якщо словом не переконали, чи зможуть виправдатися ділом?

Ще на етапі задуму свого інформ­проекту в Юрія Стеця була можливість хоча б спробувати спростувати народну мудрість: «В Україні щось путнє міністерством не назвуть». Але Стець, якого називають ефективним менеджером, продемонстрував зовсім не менеджерський підхід. Замість того, щоб порадитися хоча б з експертами (не кажучи вже про ширше обговорення ідеї), нам усім просто нагло «втюхали» бозна-що і хтозна з якою начинкою. Навіть нардепи були заскочені, дізнавшись за день до голосування за уряд, що у кабмінівський набір спакували ще не створене Мінінформації з президентським кумом на чолі. І скільки б пан Стець не виправдовувався (мовляв, в умовах війни треба діяти, а не дискусії розводити), пропихання «Мінправди» «без суду і слідства» (експертного) не роблять йому честі. Може, у Мінінформації і контрпропаганду з інформаційною політикою нашвидкуруч клепатимуть (абищо й абияк), киваючи на умови війни? Тоді навіщо, питається, таке міністерство — для сорому перед цивілізованим світом і на потіху тій же путінській пропаганді?

Дехто запитував себе: може, «Мін­правди» створюють, аби владі було зручніше від незручних тем і запитань відбиватися? А що: чиновники і зараз не поспішають на журналістські запити відповідати (або відписками відбуваються). А тут, глядиш, і взагалі отримають «цеу» скеровувати особливо допитливих у Мінінформації, де їм відповідати­муть: «Звиняйте, надати інформацію не можемо — військова таємниця».

Критики «Мінправди» запевняють, що навіть сам факт його появи паплюжить імідж України як країни з претензіями на демократію. Мовляв, скочуємося до рівня Гани, Кенії, Нігерії, Зімбабве, Пакистану, Іраку, Білорусі, де є Міністерство інформації, але свободи слова від цього не додалося.

«Ніде у демократичних країнах не існує окремих міністерств інформації, — написав у своєму блозі директор Інституту Медіа Права Тарас Шевченко. — Вони є там, де під виглядом роботи Міністерства інформації відбувається контроль за медіа і цензура. Наприклад, у Казахстані, де накладають штрафи на пресу за ті чи інші «порушення». Створення такого відомства в Україні лише наштовхує на думку, що це міністерство застосовуватиме тиск на медіа».

Застереження, що, прикриваючись благими намірами, Мінінформації може вистелити доріжку до владної цензури, висловили і журналісти з експертами (відкрите звернення з цього приводу адресували президентові, прем’єру, Верховній Раді), і міжнародні організації. «Надання повноважень щодо інформаційної політики в руки уряду буде суттєвим регресом та може прокласти шлях для серйозних зловживань, — йдеться в офіційній заяві «Репортерів без кордонів». — У демократичному суспільстві регулювання засобів масової інформації є обов’язком самих ЗМІ або, можливо, незалежного органу. Але у жодному разі це не функція виконавчої влади. Створення Міністерства інформації є гіршою відповіддю на серйозні виклики для української влади.

Незалежність і свобода ЗМІ — ось найкраща зброя проти ворожої пропаганди. А залучення журналістів до інформаційної війни, керованої державою, лише підірве довіру громадян до ЗМІ».

Утім, є прихильники і менш категоричної позиції. Прислухаючись до критики і порад Заходу, кажуть, не треба забувати і про те, в яких умовах опинилася Україна. Як зауважив політолог Тарас Березовець, у цій ситуації нам ніхто не може радити. Бо навіть ЄС і США виявилися неготовими до гібридної війни, яку веде путінська Росія, у тому числі — і на інформаційному фронті. Але, додає експерт, застереження щодо ефективності Мінінформації небезпідставні. По-перше, в Україні немає достатньої кількості спеціалістів у сфері пропаганди й інформаційних воєн (у ході протистояння з Росією Грузія вирішила це питання, залучивши естонських фахівців). По-друге, чиновники не особливо жалують «конкурентів» з експертних кіл на своїй території. «Не хотілося б, аби ідея Мінінформполітики звелася до того, що туди призначать сірих держслужбовців, яким абсолютно байдуже, чим займатися. І вони будуть діяти настільки ж непрофесійно, як діяли досі», — каже Тарас Березовець.

Розвіювати побоювання щодо професійності своєї пропагандистської команди керманич «Мінправди» не поспішає. Жодного прізвища досі не озвучив. Окрім хіба що Сергія Лойка, кореспондента Los Angeles Times у Москві, відомого, зокрема, своїми репортажами з окупованого Донбасу. Проте згодом Юрій Стець написав у своєму Facebook, що Сергій Лойко, з яким мав розмову, не може прийняти пропозицію про роботу у міністерстві (на посаді заступника міністра), оскільки має конт­рактні зобов’язання перед Los Angeles Times.

Та що там прізвища, коли навіть остаточний варіант положення про міністерство лише у середу оприлюднили. А чернетка, яку після призначення презентував пан Стець (з поправкою, що документ застарів і його треба оновити), навіть у поміркованих критиків «Мінправди» викликала невдоволення. Особливо положення про державний нагляд (контроль) за діяльністю ЗМІ, незалежно від їхньої форми власності.

Думки експертів — «за» і «проти»

Артем БІДЕНКО, політолог, член Громадської ради при парламентському Комітеті з питань інформації та свободи слова

— У часи війни багато країн створювали спеціалізовані органи, які відповідали за координацію державних структур щодо публічної інформації. Велика Британія у 39-му році, Сполучені Штати у часи «холодної війни», той же Ізраїль. У Британії це було міністерство інформації, у США — Агентство національних новин, яке керувало інформаційними ресурсами, включно з радіостанціями. В Ізраїлі міністерство інформації лише нещодавно перейменували. З міністерства інформації і діаспори на міністерство діаспори. Але реалізує воно ті самі задачі. Це структури, які координують різні органи влади, встановлюють певні стандарти інформування населення, а також відповідають за єдину цільову програму контрпропаганди.

У нас іде війна з Росією. А координація, про яку я казав, відсутня. Півроку зусиль і створення різних структур (у рамках і РНБОУ, і Нацгвардії) продемонстрували, що без єдиного регулятора таку координацію організувати неможливо. Одне міністерство говорить одне, інше — інше. По суті, державної пропаганди як такої немає. Міністерство інформації потрібне лише на час війни. У неконфліктний час достатньо адміністрації чи офісу. У тій же Великій Британії після закінчення Другої світової війни міністерство інформації було перетворено на центральний офіс інформації — міжвідомчий орган.

— Схоже, журналістів і медіа-експертів не переконали, що «Мінправди» не стане інструментом державної цензури...

— Якщо у положенні про міністерство будуть відсутні норми з найменшим натяком на цензуру, якщо не буде намагань створювати якісь реєстри (журналістів чи ЗМІ), то усе стане на свої місця. Міністерство інформації повинно мати одну головну ціль: координувати інші органи влади у тому, щоб офіційна публічна інформація була чіткою, зрозумілою і мала єдину мету — перемога у війні з Росією.

— Одне з завдань міністерства, які озвучив Юрій Стець, — інформування населення на окупованих територіях. Якими мали б бути першочергові кроки, аби переламати інформаційну ситуацію на тому ж Донбасі і хоча б частково надолужити те, чим держава нехтувала 23 роки?

— Найголовніше — об’єднати зусилля волонтерів, благодійних фондів, громадських організацій у тому, щоб інформаційний продукт для окупованих територій був одним (а не так, що хтось одне пропагує, а хтось — інше) і ніс певні стратегічні цілі. Має бути чітка стратегія, щоб створити такий продукт і єдиним медійним кулаком реалізовувати його на окупованих територіях.

Оксана РОМАНЮК, виконавчий директор Інституту масової інформації

— Найбільше насторожує те, що Міністерство інформації може стати інструментом цензури і тиску на незалежні ЗМІ. Що неприпустимо як в умовах інформаційної війни, так і з точки зору європейських демократичних норм. Це абсолютно не той шлях, за який ми стояли на Майдані. Ми не обирали повернення у радянщину, у комуністичні часи, коли держава визначала, що саме мають писати і розповідати ЗМІ.

Створення такого міністерства також ставить під питання припустимість критики президента у ЗМІ. А інакше, навіщо тоді такий інструмент? Сумніваюся, що його створюють лише з прицілом на АТО. Для цього достатньо було б окремого департаменту у структурі СБУ чи РНБОУ.

Викликає обурення і спосіб реалізації рішення щодо Мінінформації. Усе відбувалося абсолютно недемократично. Не було жодних консультацій з медіа-експертами. Нас просто поставили перед фактом. Причому навіть концепції міністерства не було оприлюднено. Наша організація, як і «Репортери без кордонів», виступає однозначно проти того, щоб в Україні таким чином створювалися такі структури. Дуже сумнівні з точки зору ефективності. Зате дуже шкідливі для міжнародного іміджу України.

— У чому може виражатися цензура у виконанні «Мінправди»?

— Цензура може здійснюватися багатьма шляхами: від регулювання частот, тиражів до економічного тиску через певні обмеження, заборони і так далі. У попередній концепції, яку презентував Стець, були такі положення, як призначення головних редакторів державних ЗМІ, визначення журналістських стандартів (це як?). Такі речі неприпустимі у розвиненому, цивілізованому суспільстві.

Коли кажуть, що Мінінформації потрібне, бо треба будувати інформаційну політику в державі... Перепрошую, у нас є достатньо органів, які можуть це робити — є Держкомтелерадіо, РНБОУ, інші структури. Якщо вони роблять це неефективно, то, напевне, потрібно проводити люстрацію, звільняти неефективних менеджерів. Якщо Стець вважається ефективним, будь ласка — призначайте його у ці структури. Треба не міністерства розмножувати, а ефективно впроваджувати суспільне мовлення, відновлювати довіру до ЗМІ. Потрібна державна підтримка власного «продакшину» — якісного, конкурентоздатного (фільмів, серіалів, документального кіно). Необхідне залучення іноземних ЗМІ, щоб вони відкривали тут свої корпункти і створювали альтернативу картинці Russia Today.