Зачарований принц

Ірен РОЗДОБУДЬКО спеціально для «ВЗ»

Ми, люди, дуже любимо поскаржитись на долю. Часом нарікання на неї стають для багатьох способом життя. І коли зустрічаєш людину, котра з усмішкою каже: «У мене все добре!» або просто живе, мріє і вірить в краще, здається, що з нею не все гаразд. Такий от прикрий парадокс…

І тому хочеться розповісти про неї іншим — тим, хто нарікає, тим, хто «складає лапки» і обирає для себе найменший шлях спротиву — скаржитись і звинувачувати у своїх негараздах увесь світ.

Отже, на околиці Києва в маленькій квартирі живе Зачарований принц на ім’я Олексій Лопан. Йому щойно виповнилося 27 років. За освітою він — юрист-економіст, за покликанням — художник. Закінчив економічний коледж при Європейському університеті, вивчив англійську мову, досконало грає в шахи, пише оповідання, має купу друзів.

Можна сказати — що ж тут дивного? Звичайний шлях розумної молодої людини.

Тоді я додам: у Олексія складна форма ДЦП, перша група інвалідності, він не встає з візка і кожне вимовлене слово дається йому з величезною напругою. А руки не тримають пензля, хоча він захоплений малюванням з дитинства і має дивовижне відчуття кольору.

Але Олексій виробив власні техніки малювання: пейзажі він малює пальцями, а більш філігранні картини — вишкрябує по олії викруткою чи шилом! Всі вони — дихають, живуть і… могли б дати фори безтямному концептуальному мистецтву, яке заполонило картинні галереї, формуючи негативне ставлення до людини і світу.

Але замкнений простір, в який доля загнала цього Зачарованого принца, з витонченим обличчям, веселою вдачею і добрим почуттям гумору, не дозволяє йому пробитися до галерей і вернісажів. Він ще чекає свого часу, сподіваючись на диво і вірячи, що життя прекрасне. Адже Олексій — невиправний оптиміст, який щиро захоплюється людьми, закохується в них і часом обпікається, почувши з соціальних мереж, в яких спілкується зі світом, злобу чи недовіру.

Щойно ми були в нього в гостях. Бачили стіни, завішані Льошиними шедеврами, його стару гітару з важкими металевими струнами, на якій він вчиться грати, розбиваючи в кров пальці, полиці з книгами, серед яких, крім художньої, купа наукової літератури. Він жваво питав про всіх наших друзів, яких бачить лише в соціальних мережах.

— Так напиши їм на Фейсбуці! Вони радо відгукнуться! — кажемо ми.

— Я соромлюсь турбувати людей собою, — відповідає він. — А раптом я їм не потрібен? Потім їм буде незручно…

І тому, для всіх тих, кого Льоша «боїться потурбувати», я й пишу ці рядки.

Про сильну і мужню людину, яка не скаржиться на долю, а з усмішкою на вустах зустрічає кожен подарований Богом день і ніколи не марнує його порожніми балачками про різноманітні негаразди.

Ще ніхто, крім близьких друзів, не бачив його картин. Ці — він щиро дарує читачам «Високого Замку» вперше.