«Знайома попросила: «Сфотографуй мені тишу»

Відомий фотограф Ілля Левін — про те, як без першого весілля не було б першого фотоапарата. А також про оголених натурниць і сумнозвісну «п’яту графу».

Основне коло професійних зацікавлень відомого фотографа Іллі Левіна (на фото) — мистецтво. У творчому доробку майстра — десятки високоякісних художніх альбомів, виданих в Україні і за кордоном. Це, зокрема, каталоги Львівської галереї мистецтв, Історичного музею, Нацмузею імені Шептицького у Львові... Фотографував Левін і скульптури Пінзеля на замовлення японського видавництва. Про цей період роботи із властивим йому чорним гумором згадує, що “харкав кров’ю”. Бо вимоги у японців набагато вищі, ніж інших закордонних колег. Зате альбом, каже, вийшов такий класний, що “не соромно й за труною нести”...

Фотоінтерпретація картини Давида «Смерть Марата».

Побачити роботи Левіна на виставці — рідкість, він не любить піару. Роботи у стилі “ню”, представлені на нинішній виставці у галереї Гері Боумена, інспіровані все тим же захопленням мистецтвом. Це не просто оголені моделі у гарних позах, а “постановки” за мотивами пізнаваних сюжетів світового живопису. “Дівчинка на кулі” Пікассо і “Народження Венери” Ботічеллі, “Смерть Марата” Давида, “Блудний син” Рембрандта... До кожного фотограф додає іронічну “родзинку”. Наприклад, дівчинка стоїть на землі, а “куля” у неї в животі, бо “дівчинка” - вагітна. А лідер французької революції Марат, якого зарізали у ванні, лежить у типовій “львівській” порепаній ванні, на стіні газова колонка, на підлозі — вантуз. Якби ці роботи не були художніми фотографіями, були б карикатурами... 

— Ілля, чому вибрав саме художню фотографію? 

— Фотографією цікавився з дитинства. Мама виховувала мене сама, жили ми бідно. Тому спочатку лише читав про фотозйомку. А фотоапарат зміг купити, лише коли... вперше одружився, у 19 років. На весілля десять моїх друзів принесли по “червонцю” в конверті. Сто рублів - пристойна сума, місячна зарплата інженера. Тоді фотоапарати у магазині не продавали, вони, як і все інше, були дефіцитом. Але були такі бази “посилторгу”, які надсилали товари поштою. Їх в усьому Союзі було п’ять. Я написав на кожну базу по два листи — на фотоапарат “Зеніт-Геліос” і “Зеніт-Індустар”. І, на диво, мені звідкись із Новосибірська прислали саме два фотоапарати. З одного взяв корпус (це був “Зеніт-В”), з іншого - об’єктив. Так я став фотографом. Точніше — власником фотоапарата (сміється. - Авт.). 

— А яке відношення це має до твого одруження у дев’ятнадцять років?

— Якби не одружився, не купив би фотоапарата! Грошей не було. Працювати почав з юних років. Закінчив школу у 16 років і пішов на завод - електромонтажником (спочатку учнем). Заробляв 70 рублів (як “малолітка” на годину менше працював), потім 100. Завод за рік зробив з мене людину. Мені вже було нецікаво з однолітками, які вступили у вуз, — для мене вони були ще дітьми. Після заводу вступив на вечірнє відділення у “політех” (вчився там із 1970-го по 1976 рік). На денну форму навчання мене не взяли — через горезвісну “п’яту графу”. Мій друг каже: такого не може бути. Але як пояснити те, що я єдиний на весь потік вступників написав письмову математику на “5”? Бо робота була зашифрована, не бачили, хто її писав. А усну математику я вже здав на “2”. Тому що було відомо, що мене не можна брати в інститут. Навчаючись на вечірньому, працював лаборантом у технікумі радіоелектроніки. Тільки закінчив “політех”, мене з роботи витурили — знову ж таки через національність. Директор був якийсь депутат, дав мені зрозуміти, що я маю піти...

Коли я купив перший фотоапарат, почав знімати художні фото. Намагався знімати і оголену натуру, але було лише кілька хороших робіт. У 1970-х роках записався у фотоклуб “Семафор” що у “Роксі”. Очолював його Володимир Щербович. Він листувався з багатьма, йому присилали з усього світу фотографії. Це було одкровення у ті часи, коли крім журналу “Радянське фото” нічого не було. Я купував західні журнали мод, вивчав, як вони фотографують. 

У фотоклуб ходив ще й для того, щоб мати “корочку” фотографа. В радянські часи “людиною з фотоапаратом” міг бути тільки фотокореспондент з газети. Якщо ти просто фотоаматор і на вокзалі, припустимо, виймав фотоапарат, до тебе одразу підходила міліція. Могли і пов’язати. Тому що вокзал - стратегічний об’єкт. 

Почав знімати слайди. Вони виробляють почуття композиції. Знімав для себе, без претензії на те, щоб десь виставлятися. Раз на рік показував свої слайди у фотоклубі — там цілий натовп збирався подивитися. 

— Жодна з твоїх робіт на виставці не має назви. Чи усі глядачі розпізнають сюжет?

— Розпізнають рідко! Хоча я й вибирав “попсові” речі, тобто відомі сюжети. На одній із виставок підійшли до моїх фото “круті” пані з науковими ступенями мистецтвознавства. То вони не знали картини “Портрет подружжя Арнольфіні” Яна ван Ейка. Хоча я спокійно до цього ставлюся. Не можна ж усе знати! Але тому я й не роблю виставки, бо роботи ці — для вузького кола. У мене, як я це називаю, “мережевий маркетинг”. Показую фотографії тільки тому, кому хочу. Маю друзів, які їх розуміють. Мені краще показати фото десятьом друзям “з рук”, ніж робити виставку. Куратор нинішньої виставки Аня Сидоренко змусила мене виставитися - по давній дружбі. Я виставку зробив повністю за свій рахунок, “по приколу” - для друзів, для лічених людей. Багато хто не розуміє, навіщо я це роблю... 

— Чи купують творчі роботи?

— Якщо щось і продається, то переважно пейзажі. Одна знайома попросила: “Сфотографуй мені тишу”. Сфотографував ранковий пейзаж: припорошені памороззю дерева і озерце. Буває, замовляють і фото з оголеною натурою. Наприклад, чоловік однієї натурниці раз на рік присилає її до мене для фотосесії в оголеному вигляді. Він пишаєтся своєю дружиною, колекціонує її художні фото. Колись розмістив ці фото на Фейсбуці. Його “забанили”, бо там не можна розміщувати “ню”. Хоча мої фото дуже цнотливі... 

Були й кумедні випадки. Одна кобіта замовила оголені фото. Знімалася у різних позах, зі спини, збоку. Я світло виставляв, назнімав купу всього... Вона подивилася і вибрала дві фотографії - зі спини. Я питаю, чому тільки дві і зі спини? А вона каже: а я хотіла подивитися, як я виглядаю зі спини... 

Читаю лекції з фотографії. Два роки тому читав в Інституті менеджменту, а тепер маю і своїх учнів. Передаю досвід. До мене присилають дітей, і навіть цілі сім’ї приходять — тато-мама-двоє дітей. Люди беруть у руки фото­апарат, не маючи поняття, що це таке. Навіть ті, хто називає себе “професійним фотографом”. У мене приятель купив найдорожчий фотоапарат. І такий задоволений, хвалиться оптикою. Я кажу: покажи мені хоча б кілька фотографій, що ти мені показуєш оптику? Він знайшов одне фото своєї дружини на пляжі. 

— Тобто для хорошої фотографії не обов’язково мати “крутий” фотоапарат?

— У фотографії, як і у будь-чому іншому, головне — це мізки і душа. Одних звивин мало, однієї душі — теж мало. Хоча душа все-таки важливіша. Раніше фотограф це було щось: оптика, механіка, проявка... А зараз будь-який хлопчик, якому тато купив “мильницю”, вважає себе фотохудожником. Тому не люблю, коли мене називають фотохудожником. Бо це стало якимось “поганялом”. Якось розмовляв із художнім керівником “Дзиґи” Влодком Кауфманом. Він каже, до нього щодня приходять кілька таких “фотохудожників”, хочуть зробити виставку. Коли Влодко просить показати творчі роботи, хлопці кажуть: “Та ви скажіть, що ви хочете, я вам за тиждень назнімаю!”. Мій учень спитав мене, як відрізнити хорошу роботу від пересічної. Він дизайнер, але вирішив ще “набити руку у фотографії”. Я був здивований, спитав: “У тебе душа є?”. Він сказав: “Є”. Значить, кажу, треба її розвивати. Дивитися хороші речі, вчитися. Я вчився усе життя і продовжую вчитися досі. 

— Кого маєш за взірець із відомих фотографів?

— Усі кричать “Ньютон, Ньютон!” У нього є хороші фото, але їх значно менше, ніж поганих. А от Річард Аведон і Ірвін Пенн — це справжні майстри. Із сучасних подобається чеський фотограф Ян Саудек. Фотографія пішла у якийсь кічовий гламур... Зараз в Інтернеті кожен телепень читає лекції з будь-яких питань - фотографії, образотворчого мистецтва. Наприклад, вчать фотографувати весілля. Більшість таких лекцій — маячня. Уся ця “освіта” зводиться до технічних прийомів. Навіть на моніторах сучасних фотоапаратів є сітка “золотого перетину”. Якщо людина не відчуває цього золотого перетину, їй жодна сітка не допоможе…

Фото з архіву митця.