Роман ІВАНИЧУК: «Створював свою ідеальну жінку, як Пігмаліон — Галатею»

Роман Іваничук належить до співрозмовників, слухати яких можна безкінечно.


Ніколи не знаєш, яку неймовірну розповідь витягне із шухляди пам’яті цей елегантний та ґречний чоловік з тонким почуттям гумору. Патріарх українського історичного роману, за сорок років клопіткої праці він написав їх аж двадцять. Не менш захопливим, аніж твори письменника, є життєвий шлях Романа Іваничука. Який би період свого життя не взявся описувати Роман Іванович, виходить цікава історія, сповнена дружби, любові та боротьби.

— Починав з новелістики, а на історичні романи перейшов, аби з пам’яті поколінь остаточно не стерлась історія України, — згадує «ВЗ» Роман Іванович. — У радянські часи її цілеспрямовано ігнорували — треба було якось рятуватись. У цьому напрямі рухався не лише я, а й Загребельний, Ліна Костенко, Юрій Мушкетик… Когорта історичних новелістів працювала над тим, щоб вберегти спадщину України. Зараз ажіотаж навколо моїх романів стих, молодь байдуже ставиться до історії. Прикро, бо нам залишилось ще багато фальсифікатів від небіжки радянської влади. А в часи СССР люди шукали правдивої історії як ковтка свіжого повітря, вчитувались у кожен рядок, знаходили у підтекстах порятунок душі. Аби вивчати праці Грушевського, Костомарова, змушений був отримувати у влади дозвіл на доступ до спецфондів. У спецфондах обов’язково сидів «підставник», і коли я відходив на кілька хвилин від столу, усі мої картки із записами ретельно перевірялись. Заборону «Мальв», «Журавлиного крику» та інших своїх романів я тяжко переживав, бо працював над кожним твором від трьох до шести років… Зараз ці твори видано, але їх «шлюбний період» уже минув. Романи як жінки: якщо котрась пропустила свій «шлюбний час», то може на все життя залишитись в старих паннах.

- У новій книзі «У корчмі Лисого Мацька», що вийшла цього року, згадуєте службу в армії. Чому один з розділів присвятили цьому періоду?

— Під час служби в армії почав писати повісті й зрозумів, що хочу стати письменником. У 1949 році мене, філолога, виключили з університету за антирадянську поведінку. Аби уникнути арешту, вирішив іти «здаватись» в армію. Шанси, що мене візьмуть, були мізерними. Але воєнкома дуже розвеселило, що мене вигнали з університету. «Із-за дєвочєк?» — спитав він. Я заперечливо похитав головою. «Ета плоха», — сумно відповів той, проте в армію мене таки взяли. Служити довелось на Кавказі. З цими місцями пов’язано багато спогадів. Там я сформувався як письменник, попросив батька благословити мене на літературний шлях. Батько відписав у листі: «Благословляю тебе, сину, бо не можу з тобою нічого вдіяти». Досі бережу той лист, де він пише, щоб я був чесним і не осоромив нашу сім’ю. То було останнє батькове слово до мене: через місяць він помер. Було йому лише 56 років — дуже переживав, коли брата заслали за участь в УПА, а мене виключили з університету. Усі чотири роки служби я писав без упину.

- У новій книзі також згадуєте Лисого Мацька, що вже фігурував у романі «Манускрипт з вулиці Руської» …

— Це історія торговця вином Канущака, якого люди називали Лисим Мацьком. Його щоденник випадково знайшов у фондах Львівської наукової бібліотеки. Корчма Лисого Мацька містилася на вулиці Руській, 6 — досі зберігся маскарон лева з гроном винограду в пащі, що був символом «злачного» місця. Канущак був людиною свого часу: бачив у середньовічному Львові відьом, чортів, переповідав історію венеційського консула, що закохався у бідну дівчину з вулиці Руської (його потім вбили, а вона стала повією). Всі його спогади й стали матеріалом для мого роману. Цікаво, що літературний опис корчми відродив її у реальному житті. Рік тому до мене зателефонував історик Іван Сварник і сказав, що молода бізнесвумен, яка прочитала мій «Манускрипт», уже розчистила той підвал й хоче назвати його «Манускрипт на Руській». Отак панянка втілила мою мрію. Тепер інколи заходжу з товаришами до Лисого Мацька на чарку.

- Звідки берете образи героїв для своїх романів?

— Деякі вигадую, інші — історичні постаті — добре описані в документах, але і їх доводиться осмислювати й доповнювати. Багато працюю над жіночими образами. Кожного разу прагну, щоб жінка, яку описую в творі, була найкращою. Вигадую її і закохуюсь, як Пігмаліон у Галатею. Останнє моє захоплення — прекрасна Льонця із «Манускрипту з вулиці Руської». Рівної їй за красою справді не існує, адже Льонця — жінка нереальна, плід моєї фантазії.

- Маєте певні писемні ритуали?

— Збираю інформацію довше, ніж пишу роман. Записую відомості на невеличких картках, поки їх не назбируються сотні. Систематизую картки по конвертах, а коли сідаю писати — розкладаю їх перед собою як пасьянс. Так народжуються мої романи. Пишу їх виключно на друкарській машинці. Комп’ютера не визнаю. А ще книжку неможливо написати без кохання. Мені 84, і це мене дивує… Зовсім не відчуваю віку, закоханий, як завжди. Працюю стільки ж, як і працював, читаю так само багато, єдине — подорожую менше. Раніше їздив по всьому світу, а зараз до Криворівні в основному.

- Розкажіть про свою родину. Правнуків чекаєте?

— Зараз я одружений вдруге з моєю коханою і доброю приятелькою Ніною Бічуєю. Це дуже важливо у шлюбі — мати вірного приятеля. Моя перша покійна дружина Софія працювала у школі істориком і була улюбленою учителькою в усіх класах, які вела, навіть випускники з дітьми приходили побалакати. Ми народили двійко дітей — дочку Наталю та сина Ярему, а вони подарували мені четверо онуків. Є у мене традиція купувати візочок для новонародженого, вже міг би й правнукові візочка купити — маю за що, але не маю кому. Найстарший внук Данило дармує, хоча одружений… Ось така моя родина, без якої не уявляю життя. З родин складається нація. Тішуся, що усі мої діти та внуки національно свідомі, і я знаю, що з них повиростають достойні громадяни української держави.

- Під час нашої розмови ви неодноразово згадували про націоналізм. Як ставитесь до неоднозначного сприйняття цього поняття?

— Завжди був націоналістом, пишаюсь цим. Негативних підтекстів цьому означенню надають неграмотні люди, плутають його із шовінізмом. Націоналізм — це любов до Батьківщини, а шовінізм передбачає ненависть до інших націй. Неприпустимо нас, які віддавали своє життя й працю задля Батьківщини, прирівнювати до шовіністів.

Довідка «ВЗ»

Роман Іваничук народився 27 травня 1929 р. у с. Трач, тепер Косівського району Івано-Франківської області. У 1948 р. вступив до Львівського університету на українську філологію, але в 1949 р. на нього написали донос, і Романа Іваничука виключили з університету за «антирадянську діяльність». Відслужив 4 роки в армії і в 1953 р. поновився у Львівському університеті, який закінчив у 1957 році. У 1954 р. у студентському альманасі університету опублікував першу новелу «Скиба землі», яку схвально зустріла критика. Працював викладачем та у редакції журналу «Жовтень». З 1990 р. завідував відділом прози журналу «Дзвін». З 1990 по 1994 рік — депутат Верховної Ради України І скликання. У доробку письменника двадцять історичних романів, сім збірок новел. Його твори перекладено, зокрема, французькою, російською та іншими мовами.

За роман «Манускрипт з вулиці Руської» Р. Іваничук у 1979 р. отримав премію ім. А. В. Головка; у 1985 р. за романи «Вода з каменю» та «Четвертий вимір» — Державну премію УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Про своє життя Роман Іваничук розповів в автобіографічному творі «Благослови, душе моя, Господа...» (1993). У 2012 році письменник видав історичний роман «Торговиця», а у травні 2013 року презентував нову книгу «У корчмі Лисого Мацька».