• You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • Анастасія ДАУГУЛЕ: «Ті, хто думають, що ведучий приходить за півгодини до ефіру, малює губи і, не поспішаючи, йде усміхатися в кадр, сильно помиляються»

Анастасія ДАУГУЛЕ: «Ті, хто думають, що ведучий приходить за півгодини до ефіру, малює губи і, не поспішаючи, йде усміхатися в кадр, сильно помиляються»

Судячи з відгуків, немало глядачів вмикають по буднях о 20.00 телеканал «Інтер» саме через неї. Ведуча «Подробиць» Анастасія Даугуле заворожує своїм вмінням ідеально поєднати професіоналізм, красу та інтелект. Мабуть, не в останню чергу саме через це минулоріч «Подробиці» вийшли в лідери українського інформаційного мовлення.

У розмові із кореспондентом «ВЗ» Анастасія Даугуле розповідає про своє репортерське минуле, ілюзії щодо роботи ведучого, слабкість до коней та подорожей.

— Як ведуча, ви виросли все-таки із репортерства. Що порадите тим, хто одразу розраховує стати ведучим, без цієї «школи»?

— Існує безліч шляхів, за якими люди потрапляють в екран. Одного, універсального рецепта не існує. Можу говорити лише про те, через що пройшла сама. Я десять років пропрацювала репортером у новинах, щодня їздила на одну, а то і дві-три зйомки. За ці роки вздовж і впоперек об’їхала всю Україну, побувала на провідних підприємствах і в найбільш глухих селах, бачила, як працюють в маленьких майстернях і в президентських палацах, як виготовляють овечий сир в горах і літаки в містах, як приймають державні рішення і як їх сприймають на місцях. Взяла сотні і сотні інтерв’ю, зробила від початку і до кінця тисячі репортажів. І тільки після цього відчула, що трохи розумію в світі взагалі і в телебаченні зокрема. Тільки після цього отримала внутрішню впевненість в тому, що можу вести національні новини. На 100% впевнена: кращі ведучі новин виходять з репортерів. Тому що, навіть сидячи в студії, потрібно розуміти і оцінювати важливість здобутої журналістом інформації, потрібно чітко усвідомлювати, як важко було отримати той чи інший кадр чи коментар, аби достойно представити його в ефірі. Потрібно розуміти логіку новин зсередини — це навряд чи зможе якісно зробити людина, яка не їздила на зйомки, не проводила розслідування, не змонтувала власний репортаж.

- У вас фах історика, незважаючи на це, успішно вибудовували свою кар’єру у харківських ЗМІ і зараз проводите журналістські майстер-класи. Не було спершу відчуття чужого серед своїх? Як гадаєте, було б легше, коли б з самого початку «варилися» у цьому середовищі?

— Справді, у моєму дипломі написано, що я — спеціаліст з історії та політології. В університеті п’ять років вникала в глибинні причинно-наслідкові зв’язки розвитку і краху держав та імперій. І ця наука допомагає мені досі! Скажу відверто, вступаючи у 16 років на історичний факультет, поняття не мала, чим саме хочу займатися у житті. Розуміння викристалізувалось лише ближче до третього-четвертого курсу. Тоді ж пішла підпрацьовувати стажером на харківське регіональне телебачення, щоб відчути смак професії. Він мені сподобався! Більше того, у багатьох редакціях, в яких довелось працювати, людей зі спеціальною журналістською освітою зустрічала вкрай рідко. Багато «гуманітаріїв» широкого профілю, ще більше, як не дивно, «технарів» саме серед творчих медіа-особистостей. Думаю, десь є невеликий Бермудський трикутник, який затягує випускників журфаку, щоб вони не йшли працювати за спеціальністю. А якщо серйозно, це велика проблема: наша система освіти не випускає в потрібному об’ємі і якості міцних професійних журналістів, часто штампуючи теоретиків, які не володіють елементарними навичками сучасного репортера. На мої майстер-класи приходять десятки і сотні людей, у тому числі студенти журфаків. Бачу, що деякі речі з реальної щоденної практики вони чують вперше. Чи відчуваю я себе «чужою серед своїх»? Ні. І ніколи не відчувала. Тому що журналістика — це «збірне» військо, де тебе цінують за вчинки і результати. І якщо у тебе є зароблений авторитет у професії, не так вже й важливо, що написано у твоєму дипломі.

— Якщо освіта — це далеко не головне, що ж є визначальним?

— Найголовніше — це усвідомлення того, навіщо ти йдеш в цю професію. Якщо ціль — світитися на екрані, щоб батьки пишалися, а друзі заздрили, тоді не допоможе ніяка освіта. Важливо розуміти, хто такий журналіст, у чому полягає його висока — без зайвого пафосу — місія в соціумі. Розуміти потреби суспільства і свідомо служити ідеалам добра.

— Дехто притримується думки, що, в першу чергу, ведучий повинен бути фотогенічним та мати красиву зовнішність…

— Досвід найуспішніших ведучих світу показує — зовнішність, звісно, має значення. Але далеко не вирішальне. Якщо в красивих очах буде порожньо, такого ведучого не будуть слухати, йому не будуть вірити, його забудуть через десять секунд після того, як перемкнуть канал. Базова риса хорошого ведучого — не фотогенічність, а, перш за все, розум. Якісна журналістика — це сфера людей з інтелектом. Важливе вміння не просто говорити, а аналізувати, грамотно і моментально реагувати.

— Зараз, перебуваючи переважно у студії, вам бракує «живого» спілкування з найрізноманітнішими людьми, участі в епіцентрі незвичних подій?

— Від «живого» спілкування ніколи не відривалась. Мені цікаві люди, з їхніми думками, реакціями, емоціями. Таке задоволення людського спілкування приносять прямі включення у рамках «Подробиць». Як ведуча, часто спілкуюся у прямому ефірі із нашими кореспондентами, які знаходяться в центрі найрізноманітніших подій. Ми запрошуємо на бліц-інтерв’ю в прямому ефірі спікерів, які проливають світло на важливу тему дня — це можуть бути і політики, і учасники подій. Все це змушує завжди бути в «інформаційному тонусі».

— Як думаєте, коли-небудь вам стане нудно презентувати новини?

— Новини не можуть бути нудними. Це ж не листи з бібліотеки, це щоденний драйв, це неймовірна напруга сил усієї редакції, яка наростає ближче до ефіру, доходить до апогею о восьмій вечора, коли виходить «Подробиці» на «Інтері», і продовжується ще й на щоденній нараді з «розбору польотів», яка проводиться завжди після підсумкового випуску. Ті, хто думає, що ведучий приходить за півгодини до ефіру, малює губи і, не поспішаючи, йде усміхатися в кадр, сильно помиляється. Щоб підготувати випуск «Подробиць» о 20.00, я приходжу на роботу вранці, читаю інформаційну стрічку, обговорюю з редакторами і репортерами теми, переглядаю і аналізую рейтинги минулого дня, готую анонси тих матеріалів, які вийдуть в нашому ефірі, переглядає відео, зідзвонююсь з героями прямих включень, виписую підводки до матеріалів. 99% справжньої роботи ведучого залишається поза кадром. Глядач бачить тільки концентрований результат. А чого це вартує величезному колективу, навіть не здогадується.

- Нещодавно разом із Дмитром Шепелєвим в якості ведучих взяли участь у програмі «Весна на Зарічній вулиці». Як працювалося із людиною з «іншого», розважального, жанру і як почували себе в цьому амплуа ви?

— Ведення великого святкового концерту — прекрасний пізнавальний досвід. Тим більше, що «Весна на Зарічній вулиці» — не лише рядовий концерт, а проект з красивим внутрішнім змістом і продуманою логікою, у якому були задіяні тисяч людей. Одних глядачів було 40 тисяч людей! Це 40 тисяч пар очей, які уважно дивляться на тебе і не дозволяють сфальшивити чи «схалтурити». Чесно кажучи, перед виходом на сцену хвилювалась. Але коли вже вийшов, про хвилювання забуваєш. Тим паче, поруч зі мною був професійний напарник — Дмитро Шепелєв. Щиро вдячна йому за підтримку і філігранне почуття гумору. Дмитро примудрявся жартувати і на сцені, і за кулісами. Перебуваючи поруч з Шепелєвим, весь час стримуєшся, щоб не розсміятися — настільки тонко й іронічно він сприймає світ. Багато чому навчилась «за кадром» і у наших відомих артистів — Софії Ротару, Верки Сердючки, Таісії Повалій, Олександра Пономарьова, вони на диво коректні і дружелюбні, майстри своєї справи. До речі, «Весна на Зарічній вулиці» за результатами інтересу аудиторії стала безумовним лідером у своєму часовому сегменті, залишивши позаду конкурентів на всіх інших українських каналах.

— Що для вас є ключовим у самоподачі в кадрі?

— У мене нема «самоподачі». Є подача новин. Як і у кожного ведучого, вона має свої відмінності. Намагаюсь, перш за все, дотримуватися базових стандартів журналістики. Це основа основ. Стараюся доносити інформацію об’єктивно, оперативно, достойно, спокійно, в міру емоційно. Ні в якому разі не зачіпаючи людську гідність, не ображаючи поглядів інших людей, навіть якщо я особисто їх не поділяю.

— Маєте свої «хитрощі», певні таємниці успішного проведення ефіру?

— Перед ефіром намагаюся сконцентруватися. Добре було б, звісно, усамітнитися та випити покійно чаю, але таке просто неможливо — перед випуском найбільш напружена робота. В останній момент міняється верстка, додаються одні матеріали, стає зрозуміло, що не встигають інші. «Падають» екстрені повідомлення, додаються деталі до уже готових репортажів, все це потребує максимальної зосередженості. Ніяких таємниць чи хитрощів нема — бачити ціль, вірити в себе і не помічати перешкод.

— Бували ситуації, коли було важко опанувати емоції?

— Журналісти, в силу професії доволі цинічні люди. І звикли багато до чого. Але бувають ситуації, коли клубок підступає до горла і тяжко говорити. Так було в історії з Оксаною Макар. Перші повідомлення йшли ще без кадрів з місця події, не встигли переслати відео з регіонального корпункту, потрібно було усно розповідати всі ці жахливі деталі, передати людський біль. Це тяжко. Ми ж всі — живі люди, і коли зіштовхуєшся з виявом тваринного єства, стає не по собі.

— Як гадаєте, глядач любить вас? Надходять вам відгуки, складаються спеціальні рейтинги?

— Любов глядача — величина змінна і доволі суб’єктивна. Її важко виміряти у якихось одиницях. Усі ми, земні люди, відчайдушно чекаємо любові і розраховуємо на взаємність. Якщо говорити професійно, то мені важливо, щоб глядач, перш за все, довіряв ведучому новин. І поважав. Якщо ж до цього додається любов — неймовірно щаслива!

— Чи робота ведучого в інформаційній сфері до чогось зобов’язує за кадром? Відчуваєте, що не все можете собі дозволити, можливо, не надто виклично одягатися, чи все-таки рамки професії вас не сковують?

— Важко бути в кадрі одною, а за ним — зовсім іншою. Можна заплутатися і забути ролі. Я не граю ні в ефірі, ні в житті. Єдине, що помічають мої близькі люди — в житті я набагато більше усміхаюсь, але новини не завжди передбачають публічне виявлення таких реакцій. Ніколи не одягалась виклично, не люблю привертати увагу зменшенням довжини спідниці чи збільшенням декольте, це зовсім не моє.

— Яка Анастасія Даугуле поза екраном? Чим захоплюється, чим цікавиться?

— Поза екраном Анастасія Даугуле — любителька подорожей і спорту. Мене подобається вивчати різні регіони, країни, прислухатися до інших культур і мов, зустрічати світанки в невідомих досі куточках. Люблю спорт, бігати можу кілометрами і годинами, саме у час таких забігів упорядковую думки і плани. Приносять радість поїздки верхи, коні — моя слабкість. Як і гірські лижі: ніщо так не «перезавантажує внутрішню матрицю», як спуск з незнайомої вершини.

— Як часто випадає нагода відвідати рідну Ригу?

— Рига — місто дитинства, у якому завжди наповнююсь енергією. Вдається їздити не так вже й часто, але можливості побачити сонце, пронизане готичними шпилями Старої Риги, ніколи не втрачаю. Є в рідних місцях щось таке, що підтримує і надихає.

— Анастасіє, чи не заважає професія і динамічний графік особистому щастю?

— Раніше дуже багато працювала, і на романи особливо не було часу. Хотілося багато встигнути, витримати жорстку конкуренцію, що потребувало зйомок без вихідних і свят. Зараз стала набагато м’якшою. Розумію, що тільки робота не може зробити людину щасливою. Сподіваюсь зустріти свою другу половину і знаю, як це складно у нашому непростому світі. Але я вірю. А поки моє серце вільне.

Довідка «ВЗ»

Анастасія Даугуле народилась 18 листопада в Ризі, Латвія. Закінчила Харківський національний університет ім. В. Каразіна, історичний факультет. Працювала на харківському регіональному телебаченні, була репортером, редактором, автором і ведучою власних проектів. З 2007 року — кореспондент телеканалу «Інтер». З 2011 року — ведуча інформаційної програми «Подробиці». Заслужений журналіст України, лауреат премії «Людина року-2013» у номінації «Журналіст року у сфері електронних ЗМІ».

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • Анастасія ДАУГУЛЕ: «Ті, хто думають, що ведучий приходить за півгодини до ефіру, малює губи і, не поспішаючи, йде усміхатися в кадр, сильно помиляються»