Галина ТКАЧУК: «Ніхто не пам’ятає, що Кирило Кожум’яка був київським ремісником»

Молода авторка поезії та прози Галина Ткачук повсякчас випромінює позитив. Її оповідання розгладжують кути, роблять з гострого кругле. Письменниця розповіла “ВЗ”, що писати про дітей і для дітей – часто не пов’язані одна з одною речі. Особливо, коли в душі ти – вже давно не дитина.

- Галю, перше, що роблять на початку спілкування з тобою, — проводять паралелі між письменницею дитячою та дорослою. Після виходу “Найкращих часів” саме час спитати в тебе самої — а Галя, вона яка?

— Хочу, аби те, що в мене лежить на душі, іншим було б так само цінним, як для мене. Намагаюсь дослухатись до того, що в мені цінують, і давати людям те, на що очікують. Так сталось і з дитячою літературою. Коли вийшла повість “Славка” — від мене почали очікувати дитячої літератури. Варто робити крок до читача, це як в розмові: якщо хочуть з тобою про щось поговорити — говорити про це. Але мені легше писати щось доросле, там себе не стримую.

— А коли ти сама виросла? Пам’ятаєш цей переломний момент?

— Коли помер мій дідусь. Стосунки з батьками дуже складні. А бабусі й дідусі завжди більше пробачають. І мій дитячий ідеальний світ був пов’язаний зі світом бабусі й дідуся. Коли помер дідусь — цей світ зник. Тоді мені було 12 років. Все змінилось — ідилічний світ став більш проблемним. В «Найкращих часах» йдеться якраз про це.

— Ти перероблюєш казки по-своєму. Звідки це бажання — змінити дитячі ідіоми?

— Архетипні та міфологічні образи тим гарні, що в історіях з ними можна впізнати різні життєві ситуації. Вони універсальні. Чим більш воно абстрактне, тим цікавіше. Може, це паразитування на тих образах, але я не люблю чогось однозначного. Люблю, щоб було визначено, що письменник хотів сказати, до якого відчуття привести. А для ефекту багатозначності традиційні образи найбільш зручні.

— Якщо казати про стилістику — тобі властива багатоповторність. А в житті властиво «наступати на старі граблі»?

— Повтори є усюди — в замовляннях, піснях. Чому сакральні тексти були римовані? Це краще запам’ятовується. Якщо сприймати життя, як твір мистец­тва, — воно має певну цілісність, а значить, мусить мати й повтори. Як приспів в пісні або варіації в музичному творі. Часом кажуть, що письменники пишуть одну й ту ж саму книжку все життя. Це хороші повтори, вони продовжують тебе.

— Ти зачіпаєш тему крові в «Славці», тему смерті у «Найкращих часах», але у твоїй інтерпретації вони — благі, щадні. Бережеш своїх читачів?

— У кожної людини є речі, які її травмують. Письмове спілкування між людьми полягає в тому, щоби поглянути на ці речі інакше, допомогти їх пережити. Я намагаюсь писати, показувати, що до цих серйозних речей можна ставитись легше. Існують ситуації, з яких немає виходу. Людина йде навколо прірв, не може позбутися страху. Втрата близької людини не лікується. Закцентуватись на цій втраті небезпечно. Але можна до цього інакше ставитись.

— Ти кажеш, що писати в стіл — не для тебе, а українська література, на відміну від польської, здебільшого андеграундна. Яка сила має тягнути письменників з-під землі?

— Якщо буде більше культурних інституцій — наша культура буде більше на виду. Ця андеграундність — не внутрішня. Українська культура тримається на людях, які якраз розкриваються і плюють на те, що немає ніякої фінансової та інституційної підтримки. В Польщі, наприклад, набагато більше літературних зустрічей, вони скрізь. У нас вони здебільшого як свято, сплески, а там — це щоденна робота.

— Ти — ранима? Як сприймаєш критику?

— Перша моя книжка вийшла, коли мені було 18 років, друга — років у 20. Я пройшла крізь велику кількість критичних відгуків про «Славку». Спершу мені здавалось, що ніби й хвалять не за те, і сварять не за те. Коли пишеш підлітком — здається, що вклала ідею і чітко її сформулювала. Неприємно і дивно, коли люди цього не відчитують. Потім зрозуміла: вкладай своє, люди будуть читати своє. Взагалі це дуже ірраціональна штука. Все залежить від того, хто критикує. Часом близька людина скаже щось нейтральне — і воно зачепить. А з’явиться якась стаття, і ти подумаєш: ну от, людина так прочитала. Кожен знає свої слабкі й сильні сторони. Якщо хтось торкнеться того, що я вважаю в собі слабким, — зачіпає, а якщо закидає таке, що не вважаю правдою, — не хвилює. Колись критик Юрій Володарський написав відгук про «Славку», і тоді мені здалось, що це дуже критично. Тепер — що зовсім нейтрально, без негативних суджень. Коли людина критикує — в неї свій стан, своя життєва ситуація. Може, через місяць написала б інакше.

— «Найкращі часи» — образ Києва. Відчуваєш, що Київ — твоє місто?

— Так. Але коли півроку жила у Кракові — він був мені набагато зручнішим. Це було як сон: те, про що ми мріємо, в них реалізоване. Багато літературних кав’ярень, книгарень, комфорт! Але коли видавала книжку, зрозуміла, наскільки велика різниця робити це тут і там. У Кракові бракувало взаємодії. Мій Київ залежить від людей. Тут я не є чужим елементом.

— Ти казала, щоб написати про місто — треба в ньому пожити. А як створюється літературний персонаж, списуються образи?

— Є люди, на яких треба лише подивитись збоку п’ять хвилин, щоб запам’ятати і зробити епізодичним персонажем. Якщо говорити про головного героя — ніколи не писала з когось портретні оповідання. Я не люблю нетактовності, а коли малюєш людину — складно не влізти їй в душу, не вписати в історію такою, якою вона сама себе не бачить. Якщо б робила таке — це б не впізнавалось.

— Але коли читаєш «Славку» або «Лютий» — складно уявити, що цих людей не існує в реальному житті...

— Так, іноді я брала з життя цілі ситуації. Ситуація з «Лютим», коли розносили повідом­лення про несплату. Насправді це було з моєю подружкою, мама якої працювала на пошті. Але це було в такій трикстерській стилістиці — ми розуміли, що розносити ці повідомлення — не дитяча справа, і тому «Лютий» став нашою роллю, маскою. Ми отак себе поводили, вигадували вулицю Перерізаних глоток. Виходить, що «Лютий» — реальний, але він — не людина, а наша гра, в яку ми грались за певних обставин.

— Щодо висловлювання «хочеш засмутити батьків — скажи, що станеш художником або письменником». Близькі люди завжди підтримували твій вибір?

— У мене мама — психолог, тато — інженер-фізик. Вони творчого складу і література для них — цінність. Вони не вважають, що я змарнувала своє життя. Тільки зараз зрозуміла, що стосовно заробітків мені ніхто нічого не казав — я завжди мала якийсь підробіток і давала собі раду.

— А кохання? Воно дає тобі сили?

— Мій перший чоловік був поетом, зараз мій хлопець — письменник. Завжди мала підтримку. Я не закохуюсь в того, хто не розуміє. Були сперечання і тоді, і зараз, але такого, щоб посваритись і не розмовляти — не було. Це дуже поєднано — особистість і творчість. Якщо ти не сприймаєш творчість людини — не можеш в неї і закохатись. Чому двоє письменників люблять спілкуватись? Для того, щоб обмізкувати все це разом.

— Тобі притаманна амбітність стосовно письменницького майбутнього?

— На Заході є готові механізми. Книжкові продажі як бізнес, мережі книгарень, огляди у великих журналах. Там визначені ієрархічні місця. І коли приходить новий автор — він мітить на якесь місце. В нас цього немає. Коли я починала писати, познайомилась з багатьма однолітками, і ми думали, як воно буде. Зараз правило таке: ти сам вигадуєш собі нішу. Немає проторених шляхів, поки сам їх не створиш. Згадую Катю Бабкіну, яка почала робити свої проекти. Цього вже ніхто не зробить так гарно, тому що воно — її. Олеся Мамчич заглибилась у християнські теми, дитячі... Дмитро Лазуткін — у поетичні слеми, спаринги. Всі наші місця дуже іменні, тому не може бути конкуренції.

— У твоїх книгах багато віри, в тому числі — й віри в Бога. У тому, що «найкращі часи» мають настати саме в 33 роки, є сакральний сенс?

— Не вкладала саме в цю деталь якогось вищого сенсу. Для мене “Найкращі часи” — оповідання більше соціальне — про ставлення мого покоління до праці, наскільки має перетерпіти роботу, яка не для душі. Про наші перспективи. Хотілось довести це питання до абсурду...

- Що з книжкою про Краків?

— Зараз на черзі поки дитяча книжка про Київ «Вечерні крамниці вулиці Волоської», її вже ілюструють. Про це місто треба писати, бо найкраще у ньому, — непомітне, без мови може зникнути. Щодо краківської книжки, яку написала два роки тому, — зараз я не дуже в ній. Ідея полягала в тому, щоб пояснити українським дітям культуру, міфологію Кракова. Мені закидали, що підлещуюсь через те, що маю польську стипендію. Але ж ми не можемо писати тільки про те, що є в нас. У тому і полягає розширення світогляду, відчуття інших культурних символів. Коли йдеш по краківській головній площі — скільки в них книжок і про літературні мандрівки Краковом, його міфологію, таємниці, казки, книжки, присвячені окремим персонажам. А найпоширеніший сувенір із Кракова — маленький дракончик, Смок Вавельский. І я подумала: чому в нас нікому не спало на думку продавати змія, якого переміг Кирило Кожум’яка? Ніхто не асоціює цю казку з Києвом, не пам’ятає, що Кирило Кожум’яка був київським ремісником. Це я до того, наскільки там переосмислений, введений у щоденне життя казковий, міфічний вимір міста. Сподіваюся, теж до цього колись прийдемо.

 

Довідка «ВЗ»

Галина Ткачук народилася 1985 р. у Хмельницькому. Авторка поетичних збірок «Біле благо», «Я та інші красуні/Ja i inne pieknosci», прозової «Славка» (повісті та оповідання). Книжка для дітей «Вікно до собаки» отримала премію «Золотий лелека». Нещодавно побачила світ збірка новел «Найкращі часи». Стипендіантка міністра культури і національної спадщини Республіки Польща «GAUDE POLONIA». Живе та працює в Києві.