Андрій КУЗЬМЕНКО: «Мене люблять, бо знайшли подібного собі «розгільдяя»...»

Ексклюзивне інтерв’ю з лідером гурту «Скрябін» Кузьмою

Ціле покоління встигло вирости на піснях гурту «Скрябін». Мабуть, не знайдеться меломана, який не зможе підспівати, коли почує «Танець пінгвіна» чи «Бультер’єра». Те саме стосується і свіжих композицій — мимоволі, але підспівуєш «Говорили і курили», або ж славнозвісній «Маршрутці»… Зі своїми прихильниками виріс і сам «Скрябін» та його «мотор» — Андрій Кузьменко, який для всіх просто Кузьма. Незважаючи на “вік”, на концерти «Скрябіна» можна і далі ходити за драйвом, запалом, божевіллям і трохи — ностальгією. Про те, яким би був Кузьма, якби не було «Скрябіна», про тих, на кого можна покластися у шоу-бізнесі, та те, за що ж треба дякувати своїй дружині, Андрій Кузьменко розповів кореспондентові «ВЗ».

- Гурт «Скрябін» старший за Україну. Відчуваєте себе повноцінною державою в музичному світі?

- Державою не почуваємося, але містом — точно. У нас є чіткі правила, чіткий світогляд, чітка громадська позиція групи. Ті люди, які зараз у колективі, провели у ньому третину його існування — вісім років. Як-не-як, це вже сім’я, адже під час концертів, виїздів з людиною, яка тобі не симпатизує і якій не симпатизуєш ти, можна «поперестрілюватися». Чітко уявляю рамки, у яких можу функціонувати — до держави виростати не збираюся. Мені комфортно, не претендую на чужу територію. Я — не войовнича натура. Але якщо посягають на нас — «зуби» вилазять скоро.

- Не думаєте, що гурт вичерпав себе?

- Ні, у нас постійно нові пісні, нові ідеї. На 23-й рік існування групи концертів більше, аніж на 5-й… «Скрябін» — у тонусі! Нас багато запрошують, квитки розлітаються за два тижні — значить, комусь це ще цікаво.

- Якби не було «Скрябіна», яким би був Андрій Кузьменко?

- Я — прагматичний чувак, навіть бавитися в таке не хочу… Варіанти були б обмежені — стоматолог, штукатур, далекобійник. У «Скрябіні» я — і далекобійник, і усе, що хочеш, хіба не стоматолог. У цій справі я можу щось підказати, але не практикую цього, бо люди шкодуватимуть потім. Медицина тільки виграла від того, що я її покинув.

- За час існування гурту його склад кілька разів змінювався. Наскільки важко було знайти людей, які б зуміли стати членами «сім’ї»?

- Першого разу було надзвичайно важко, коли пішли Ростик і Шура. Ми не лише грали разом, а й були близькими друзями. Перші успіхи і фіаско нас зламали, не змогли з цим впоратися. Тягнув на собі левову частку всього, що писалося і співалося (70% пісень були мої), тож залишив за собою бренд “Скрябін”. Потім ці «розходження» були легшими — ми проводили кастинги, підбирали музикантів. Це тривало років з п’ять і переросло у мічурінський процес селекції. Чекав, поки виростуть солодкі яблука, а кислі викидав. Отак і підібрав собі склад, який уже працює десятиліття. Чесно кажучи, не вірив в успіх того “міроприємства”.

- Вміли відпускати людей? Чула, що ви напрочуд ревнивий…

- Дико ревнивий. Якщо люди пішли з гурту — все нормально. Але якби, окрім «Скрябіна», грали ще десь — я б задушив…

- Дається вам вік взнаки? На ваших виступах панують запал і особливий дух, чи не важко постійно це підтримувати?

- Наразі ні. Був момент, коли мав проблеми зі спиною і дожити до кінця концерту було справжньою мукою. Потім почав займатися йогою, приділяв собі більше часу. Скинув кілограмів з десять — і всі біди відійшли.

- А внутрішньо не відчуває-те, що «виростаєте» зі своєї музики?

- Теж ні. Лише з’явились інші пріоритети. З роками вмієш «читати» людей, сканувати їх у залі. Коли бачиш 90% тих, хто прийшов не тому, що хтось його притягнув, — адреналін творить чудеса. Буває й таке, що виходиш з температурою на сцену, зі «шмарклями», а після концерту це все — як рукою зняло. Адреналін лікує.

- Як гадаєте, за що вас люблять і слухачі, і глядачі?

- Вони знайшли подіб-ного собі «розгільдяя», який може у будь-якій ситуації сказати все, що думає. Це подобається стільком же, скільком і не подобається. Бо далеко не всім до вподоби, коли тобі говорять правду в очі. Вони вбачають у мені свого потенційного ворога. Тверезо дивлюсь на ці речі.

- Коли зрозуміли, що в силах продюсувати ще якісь проекти?

- «Пающими трусами» я не займаюся, «Дзідзьові» просто допомагав. Написав їм кілька пісень, познайомив з декількома людьми… «Пающими трусами» займається Володимир Бебешко, я ж їм лише пишу тексти й музику. Я б не зміг бути продюсером. Не можу прорахувати долю навіть своїх пісень. Ніколи в житті не думали, що пісня «Мама» матиме успіх, не робили на неї ставки як на сингл. Це “закони”, яких не розумію.

- Зараз взялися б за щось нове?

- Точно ні. Хіба за видозміни того, що робимо. Мусять бути інтерпретації. Бо настав момент, коли наш клавішник грав і позіхав на концерті. Йому було нудно 500-й раз грати «Старі фотографії». Вдосконалювали те діло видозмінами, іншими версіями пісень. Це лікує.

- Вас вважають людиною слова. У шоу-бізнесі важко таким людям? Знаєте «собі подібних»?

- Я не є людиною шоу-бізнесу. Не знаю їхніх правил, не можу вирахувати ефективних алгоритмів у шоу-бізнесі. Мені з ними і нецікаво, адже всі розмови ведуться про одне — чи маєш концерти і скільки заробив. Коло мого спілкування — звичайні люди з вулиці. З іншого боку, можу робити деякі висновки про людей, працюючи з ними на концертах. До пунктуальних і тих, хто має слово, належать Ірина Білик, Потап і Настя, Віра Брежнєва, Тіна Кароль... Це — перевірені мною люди навіть у пікантних ситуаціях. Вони завжди залишалися собою. У них людяного більше, аніж шоу-бізнесового.

- Є хтось такий, хто вас підвів?

- Таких — безліч. Говорити про них немає сенсу.

- За всі роки, проведені у середовищі, іменованому шоу-бізнесом, змогли вивести свої правила, закони?

- Щодо написання музики — мусиш відключати свої амбіції, самозакоханість, тримати руку на пульсі і знати, що роб-лять твої конкуренти. Адже в один момент тебе може накрити хвиля нарцисизму, і ти будеш викинутий обставинами за борт корабля. Не щоразу виходить придумувати щось геніальне, але треба весь час тренувати свій мозок і тримати його в тонусі, бути плугом у землі…

- Вас коли-небудь накривала хвиля нарцисизму?

- Накривала. Боюся цього рецидиву, тому не даю волі амбіціям, щоб вони не перекрили самокритику. Чи є це у зрілому віці? Чим далі — тим гірше. Адже розумієш наслідки. Коли про них не думаєш і йдеш на повідку в амбіцій — вони тебе «підгодовують», кажуть, який ти геніальний. Розслабляєшся, перестаєш видавати продукт на-гора, конкуренція тебе з’їдає — і все, стаєш творчим імпотентом.

- Яку роль зіграло у вашому житті телебачення? Багато хто переконаний, що воно псує людину…

- Воно мені допомогло. Особливо першими рейтинговими проектами «Шанс» та «Шейканемо». Телебачення розкрутило «торгову марку», люди почали порівнювати голос із зображенням. Це допомагає музиканту. Займаю тверду позицію: не дивлюсь програм зі своєю участю. З тієї простої причини, аби не ворушити амбіції, молекули у своїй голові. Ми вимкнули усі українські телеканали вдома, щоб я раптом не промелькнув на екрані. Це хороша практика. Донька не особливо відчуває, що її батьки чимось відрізняються від інших. Для неї я такий же тато, як і всі, який відвозить її до школи. Ми запобігли вирізненню мене з основ-ної маси.

- Вас не побачиш часто у колі гламурних тусовок, тим паче з родиною. Як ставитеся до тих, хто «живе» на червоних доріжках?

- Одним подобається «на халяву» поїсти, іншим не вистачає популярності. Треті замість того, щоб напрягати мозок і придумувати творчий продукт, на який ти маєш жити, ходять на такі заходи і стають джерелом скандалів. Вдягаються, як мавпи, і потім джетсеттери розносять їх в пух і прах.

- Ваша донька ніколи не просила взяти зі собою на тусовки?

- У неї є своя молодіжна старшокласницька тусня — вона й проводить час із ними. А так, щоб зловживати якимись моїми можливостями, — такого не було.

- До якої категорії віднесли б свою Барбару — вона «пацанка» чи «панянка»?

- У неї є «елементи» і того, й іншого. Зараз у неї підлітковий вік, гормони луплять у кров літ-рами, і ми вигрібаємо наслідки того всього. Треба віддати їй належне — доньці вистачає сили і цілеспрямованості виконувати те, що від неї вимагають. Вчитися, поводитися по-людськи — зі скрипом зубів, але вона достойно дає собі з тим раду.

- Розділяєте «батьківську суворість» з дружиною чи є хтось, у кого її більше?

- Світлана проводить набагато більше часу з донькою. Я — крайня дисциплінарна точка. Маю похвалити і відзначити за щось хороше або «вирячити очі» і покарати. Часом виступаю у ролі «вирішувальника» супе-речок, коли донька і дружина не можуть знайти точку дотику. Деколи роблю це телефоном, будучи за кілька тисяч кілометрів від них. Вникаю у проблему і намагаюся її вирішити, адже це — мої найрідніші люди.

- У вас із дружиною були складні періоди у стосунках. Проте зараз ви — зрілі люди, які багато часу прожили разом. Мабуть, кожен чогось навчився одне в одного…

- Світлана від мене нічого не навчилась. А я від неї навчився всього. У мене не було чого вчитися. Моя голова була як у Вінні-Пуха — напхана тирсою… Дружина багато мені пробачала, за це їй вдячний. Моїй жінці треба поставити пам’ятник.

- Новий рік, як і більшість ваших колег, проведете за роботою чи все-таки присвятите себе в цей вечір сім’ї?

- Зустрічатиму Новий рік у Львові — вестиму вечір в одному з готельних комплексів і даватиму концерт. Але буду біля мами, тата у рідному місті — супер!

Довідка «ВЗ»

Андрій Кузьменко народився 17 серпня 1968 року в Самборі. Навчався на факультеті стоматології Львівського медінституту. У 1989 році засновує гурт «Скрябін», який випустив понад 20 альбомів. Відомий як телеведучий, продюсер та письменник (книга «Я, «Побєда» і Берлін» перевидавалась кілька разів). Дружина — художниця Світлана Кузьменко. Донька — Марія-Барбара (15 років).