«Лаврентію, це буде твій кінець...»

23 грудня 1953 року розстріляли одного з найвідоміших сталінських поплічників – Лаврентія Берію

Лаврентій Берія — один з найбільш скандально відомих державних діячів радянського часу. Був найближчим радником Сталіна. Невдовзі після смерті вождя Берію арештували і розстріляли... Що стало причиною падіння одного із наймогутніших номенклатурників? Про це “ВЗ” розповів професор, декан історичного факультету ЛНУ імені Івана Франка Роман Шуст.

Народжений 17 березня 1899 року у бідній селянській родині в Абхазії, Лаврентій Берія у 16 років включився в революційну боротьбу на Закавказзі. Кілька разів опинявся у в’язниці. Після встановлення радянської влади у Закавказзі 21-річний Берія почав службу в органах ЧК Азербайджану, потім Грузії. У 1927 році Лаврентій Берія став наркомом внутрішніх справ Грузинської РСР, а в 1931 року зайняв пост першого секретаря ЦК Компартії Грузії, фактично ставши першою особою у республіці.

Каральний меч не затупився...

Лаврентій Берія в апараті НКВС СРСР з’явився у серпні 1938 року, коли розмах терору, вчиненого наркомом цієї структури Миколою Єжовим, начебто налякав вище радянське керівництво. Є думка, що призначення Берії було покликане «остудити» ситуацію. Ось як у власному ймовірному щоденнику (його істинності так і не встановили. — Авт.) описує ті події Берія: “Втягуюся у московське життя. Микола (Єжов) тримається на відстані. Схоже, прикидає, звалять на мене Наркомат чи ні. Я сказав, що призначенням не радий, сам не просився, мені краще було в Грузії працювати. Але наказ є наказ. Все одно коситься”.

У листопаді 1938 року 39-річний Лаврентій Берія очолив НКВС СРСР, змінивши Миколу Єжова.

Дослідники стверджують, що Берія, змінивши на посаді Єжова (розстріляного у 1940 році), тут же провів чистку кадрів НКВС, звільнивши (тобто розстрілявши) кожного п’ятого чекіста. У листопаді 1939-го видано наказ «Про недоліки у слідчій роботі органів НКВС». Офіційно було підтверджено право слідчих катувати «ворогів народу, що не визнають вини».

За вказівкою Берії у 1939 році з таборів і колоній звільнили близько 250 тисяч осіб. Однак уявлення про те, що репресії при Берії припинилися, не відповідають дійсності. Арешти тривали, і, за деякими даними, незадовго після призначення Берія репресував понад 200 тисяч осіб. У катівнях НКВС свого часу перебували учений, академік Микола Вавилов, біофізик Олександр Чижевський, театральний режисер Всеволод Мейєрхольд, письменник Ісаак Бабель... Серго Орджонікідзе, один з найвідоміших діячів компартії, відчував, м’яко кажучи, неприязнь до Берії. Після його самогубства прислужники Берії мстилися родичам Орджонікідзе. Розстріляли його брата, дружину засудили до 10 років ув’язнення, а потім розстріляли. Згодом засудили ще одного брата, Івана, та його дружину. У 1941 році заарештували третього брата, Костянтина.

У 1939-1941 роках унаслідок діяльності Берії вчинили масові депортації жителів приєднаних до СРСР Балтійських республік, Західної України, Західної Білорусії і Молдови. З ім’ям Берії пов’язана організація розстрілу у 1940 році значної частини полонених польських офіцерів поруч із Катинню під Смоленськом і ще у кількох таборах. Починаючи з 1943 року, тотальні депортації застосували до чеченців, інгушів, кримських татар, а також до деяких народів Північного Кавказу, обвинувачених у співробітництві з окупантами.

18 листопада 1941 року Берія наказав «очистити Москву і Московську область від антирадянських елементів». У наказі йшлося: «У 10-денний термін потрібно провести повний облік усіх людей, які сиділи за контрреволюційні злочини, сімей репресованих, а також додатково дізнатися, де проживають особи німецької, фінської, італійської, румунської та угорської національностей. Весь підобліковий елемент оточити агентурою, а осіб, які вчинять антирадянські дії, за­арештувати і справи на них передати у військовий трибунал». На підставі цього наказу розстріляли кілька тисяч людей...

Атомний успіх

У 1944 році, в умовах війни, Лаврентій Берія був куратором радянського «атомного проекту». Атомна бомба в СРСР з’явилася у 1949 році. Саме успіх «атомного проекту» зробив Берію одним з тих, хто міг розглядатися як наступник Сталіна.

Після смерті Сталіна (5 березня 1953 року), Берія очолив міністерство внутрішніх справ, що поглинуло функції ліквідованого міністерства державної безпеки. Оскільки одноосібне лідерство у країні після смерті Сталіна якийсь час було неможливим, влада почала декларувати форму колективного керівництва. Її здійснювали соратники вождя — Маленков, Молотов, Берія, Хрущов, Каганович, Мікоян, Булганін, Ворошилов. Насправді реальна влада була сконцентрована у руках Маленкова і Берії.

У нових умовах розпочався перерозподіл владних повноважень між ЦК КПРС та урядом на користь останнього. Усі члени президії ЦК КПРС, крім Хрущова і перших секретарів ЦК КП України Мельникова та Азербайджану Багірова, отримали призначення на посади міністрів. Зі складу президії вивели дванадцять секретарів ЦК КПРС і регіональних партійних комітетів. Між партійними “олігархами” розгорнулася гостра міжусобна боротьба за владу. Хрущов, як партійний лідер, приєднався до Маленкова і Берії. Однак бути “третім” не входило у його плани, і він розпочав боротьбу за першість.

Хмари над Берією почали згущуватися. Його побоювалася уся кремлівська верхівка. І не без підстав. Він мав у своєму підпорядкуванні добре налагоджений репресивний апарат. Знав про кожного зі своїх “давніх товаришів” багато такого, що вони самі вважали б за краще забути.

“Микита Хрущов зумів переконати армійську верхівку (армія не підпорядковувалася Берії. — Авт.) перейти на свій бік та усунути Лаврентія Павловича. Окрім армії, Хрущову потрібна була підтримка й інших впливових членів компартії”, — пояснив Роман Шуст.

Звинувачення в антидержавній діяльності

“Хрущов зумів організувати змову проти всесильного міністра внутрішніх справ. На липневому пленумі ЦК КПРС засудили беріївську модель суспільного устрою, що спиралася на силові структури, а самого Берію звинуватили у применшенні ролі партійного керівництва, протиставленні йому органів МВС і прагненні поставити їх над партією”, — продовжив розмову пан Шуст.

Розв’язка настала 26 червня 1953 у Кремлі, коли Хрущов несподівано звинуватив Берію в антидержавній діяльності і шпигунстві на користь Великої Британії. Розгублений Берія намагався виправдовуватися, частина змовників завагалася, пропонуючи просто «вказати на помилки» главі МВС. У ключовий момент у залі засідань з’явилися генерали на чолі з Георгієм Жуковим, які заарештували Берію.

На автівці одного з генералів Берію вивезли з Кремля на гарнізонну гауптвахту Московського військового округу, через добу перевели у спеціально обладнану камеру.

І розстріл...

У грудні 1953 року Верховний суд СРСР під головуванням маршала Івана Конєва розглянув «справу Берії». Звинувачення, висунуті проти глави МВС, мало чим відрізнялися від тих, які використовувалися у роки «Великого терору» — шпигунство, зловживання владою, масові зґвалтування...

23 грудня 1953 року Лаврентія Берію засудили до смертної кари і розстріляли у присутності генпрокурора країни Руденка.

Син Берії, Серго, у власних мемуарах “Мій батько — Лаврентій Берія” розмірковував про причини смерті батька: “Нема для мене секрету і в тому, чому був убитий мій батько. Вважаючи, що має справу з політичними діячами, батько запропонував соратникам зібрати з’їзд партії або хоча б розширений Пленум ЦК, де і поговорити про те, чого давно чекав народ. Батько вважав, що все керівництво країни повинно розповісти — відкрито і чесно! — про те, що трапилося у тридцяті, сорокові, на початку п’ятдесятих років. Коли, згадую, він сказав про це незадовго до смерті вдома, мама попередила: “Лаврентію, це буде твій кінець. Цього вони тобі ніколи не пробачать...”. Мама мала на увазі кінець політичної кар’єри батька. Однак “соратники” пішли далі... Батька підставили і “списали” на нього репресії проти мільйонів невинних жертв комуністичної системи...”.

Білоруський письменник, генерал-майор Анатолій Сульянов, на основі розмов з воєначальниками Рокоссовським, Тєлєгіним, Москаленком, Батицьким і Зубом, які арештовували Берію, ось як описує останні години життя Лаврентія Павловича у книзі “Берія. Арештувати у Кремлі”: “Ви чули, Берія: “Вирок оскарженню не підлягає!” — рішуче заявив генерал-лейтенант Павло Батицький і підійшов до засудженого. Той же припав до стіни, забився у куток, закричав:

— Я маю право на ап... апеляцію!

— Тихо! Не кричи!

Берія впав на коліна, заплакав, просив помилування:

— Чому ви порушуєте наші закони? Я маю право на апеляцію! Я хочу оскаржити рішення суду у Президії Верховної Ради! Я — член Президії! Я — член уряду СРСР! Я — депутат Верховної Ради! Це беззаконня! Це нечесно! Це несправедливо! Ви не маєте права! — надривно кричав Берія.

— А ти, виродку, мав право без суду і слідства розстрілювати невинних радянських людей?

— Я прошу помилувати мене! Я... — Берія впав на підлогу, встав на коліна, плакав, розтирав рукавом соплі по перекошеному від страху обличчі, намагався обхопити ноги Батицького.

— Я — герой Соціалістичної праці! Я — маршал Радянського Союзу... Я...

Батицький з огидою подивився на Берію, що повзав у його ногах, побачив, що той обмочився зі страху, сплюнув і буркнув:

— Вмерти, сволоч, не можеш гідно!

Він підійшов до Берії, що на мить заспокоївся, подав сигнал, щоб вимкнули світло, непомітно вийняв з кишені пістолет і, як тільки світло погасло, — вистрелив...

Ввімкнули лампу. До кімнати зайшов лікар, намагався намацати пульс, а потім підписав акт про смерть і кивнув солдатам, які стояли у дверях. Ті загорнули труп у ковдру, поклали тіло на носилки і винесли.

У той день крематорій був закритий на спецобслуговування. Труп Берії опустили у піч...

Темної грудневої ночі прах вивезли у підмосковний ліс і викинули у яр, що заріс чагарниками. У це місце мешканці навколишніх поселень викидали непотріб”.