З кров’ю відвойовані Піски на одному щаблі з місцем розваг багатіїв

Львівський соціолог Данило Судин опублікував цікавий текст про «клоновані» піаніно під час президентського відзначення Дня незалежності України.

Всі, мабуть, бачили, як на розфарбованих у кольори національного стягу інструментах музиканти (серед них найповажніший — Мирослав Скорик) виконували Державний гімн. Як і хто виконував — питання інше, теж доволі неоднозначне. Але зараз мова не про славень і його інтерпретації.

Данило Судин переконаний, що піаніно як елемент святкового шоу (інакше, як на мене, дійство 24 серпня й не назовеш) — не випадкове. Нагадавши про інструмент, на якому також львів’янин Маркіян Мацех грав Шопена перед строєм беркутівців (точніше — беркутівських щитів) того кривавого грудня 2013-го, режисери аж ніяк не хотіли аналогій з мемовим роялем кварталівського персонажа Зеленського. Вони перемістили розфарбоване піаніно з революційного Майдану на Майдан святковий, аби, як пише Судин, «деауратизувати» цей символ у свідомості українців, позбавити його сакрального змісту, вилучити з обставин, з якими насамперед асоціюється цей інструмент.

Недаремно ж, коли йдеться про відновлення історичних пам’яток, втрачених назавжди, як от підірваний більшовиками Золотоверхий Михайлівський собор, культурологи завжди категорично проти. І ходить їм не стільки про автентику споруд, а про обставини, контекст, ауру, з якими вони асоціюються. У випадку Золотоверхого до фахівців не прислухалися, і для мене особисто ця знакова культова споруда так і залишилася сучасною, досконалою, та все ж копією, а руїни як наслідок вандалізму і богоборства совєтів, мали свій, неповторний сенс.

Нова влада, яка опанувала Україною на хвилі популізму і втоми більшості від революцій, воєнного лихоліття і непевності у завтрашньому дні, має всі підстави прагнути десакралізації усього, що було до неї. На те у неї є кілька причин. Насамперед, ментальна. Зеленський (Голобородько), його найближче оточення, більшість тих, хто вперше зайшов до зали українського парламенту під прапорами Зе! Команди, ніколи не відчували фундаментальної ідентифікації з країною, у якій народилися і виросли. Не з переконань, бо не є у жодному разі космополітами (у вітменівському, не марксистському, розумінні цього слова), а через закорінений вихованням, кар’єрою тощо обивательський комплекс «совка» з усіма притаманними йому рисами — інфантильністю, всеядністю, патерналізмом, конформізмом перед сильнішим, хоча й не правим.

Попри підтримку 73 відсотків, Зеленський остерігається пасіонарної меншості. Це стало більш ніж очевидним після його рішення відмовитися від традиції військового параду, а відтак ігнору громадської ініціативи учасників Маршу гідності, який за своїми масштабами перевершив не тільки побоювання офіційної влади, а й самих організаторів. Він розуміє, що усі його популістські «фішки», відеоролики, хамство у боротьбі з «корупціонерами» (просто нижчими за рангом чиновниками, які іноді й Богу духа не винні), ніщо, порівняно з реальним виявом організованої народної стихії, невдоволеної і розбурханої хибною політикою навіть учорашнього кумира. Прелюдію майбутніх подій Зе! міг побачити і відчути саме 24 серпня.

Крім того, згадки про Майдан, російську окупацію Криму і агресію путінських військ на Донбасі, дають пряму відповідь на запитання: а з ким війна? Цієї відповіді Зеленський відверто уникає у публічних виступах, телефонних розмовах з Путіним, очільниками союзників, які досі підтримують воюючу Україну. Не знаю, про що більше йдеться президентові: про щире бажання «просто перестати стріляти», чи про бізнес на теренах країни-агресора, але те, що після його спічів залишається враження про війну без конкретного агресора, це точно. Зрештою, спотворення тексту Державного гімну («хіта» у трактуванні гаранта), замовчування його канонічних рядків «Від Сяну до Дону», — хіба ж не бажання «не дратувати» «старшого брата», догодити йому бодай у цьому?

Не переконаний, що авторський задум Бадоєва щодо піаніно сягав аж так далеко, що вони спеціально думали про «деауратизацію» майданного символа. Але є вчинки, мотивовані на підсвідомому рівні. Ось Андрій Богдан, керівник президентського Офісу, виправдовується за гучне «святкування» Дня незалежності у Франції: «Парахоботіки узбагойтесь))) У вільний від роботи час, куда хочу туди іду. Хочу на весілля у Сан Тропе. Хочу на фронт в Пески)))» (цитую з дотриманням стилю автора). Ніхто не боронить у вихідні займатися, чим душа забажає. Однак бачимо приземлення символа: з кров’ю відвойовані Піски на одному щаблі з місцем розваг багатіїв.

Так, спрощуючи, десакралізуючи, «зализуючи» червоні лінії, які вкрай небезпечно переступати нахрапом, знущаючись з наших святинь, націю підштовхують до їх забуття. Але, як свідчить досвід, цього не вдавалося досягти нікому.