Гіганський крок до банкрутства держави

Користуючись необізнаністю 99 відсотків українців щодо стосунків між банками та регулятором, яким є Нацбанк України, олігарх Ігор Коломойський нині розказує байки про націоналізацію ПриватБанку.

Ця націоналізація коштувала державі шалених 5,5 мільярда доларів, але це була вимушена дія, бо банкрутство Привату коштувало б ще дорожче.

Перебіг подій виглядав так.

У неділю, 18 грудня 2016 року, правління Нацбанку України визнало ПриватБанк неплатоспроможним та завело туди свою адміністрацію. Того ж вечора Кабінет міністрів прийняв рішення увійти у капітал банку і стати власником усіх 100% акцій установи. Для фінансування «діри» у 148 мільярдів гривень, яку виявили у Приваті, міністерство фінансів випустило облігації на суму 43 мільярди гривень. Такі дії у ті вихідні були необхідними, щоб у понеділок вранці вкладники Привату не атакували відділень банку, а заспокоїлися, отримавши гарантію держави щодо своїх заощаджень.

Цьому передували два тижні інтенсивних перемовин власників банку Коломойського та Боголюбова з урядом. Вкладники не припиняли забирати гроші з рахунків. Треба було негайно щось робити, бо до Нового року банк став би неспроможним виплачувати гроші. Це означало б, що 20 мільйонів вкладників втратили свої заощадження. Розуміючи наслідки, уряд був готовий на націоналізацію, незважаючи на високу ціну.

Один з пунктів угоди між власниками та державою і Нацбанком передбачав непереслідування власників банку (Коломойського та Боголюбова) за виведення за кордон 2 мільярдів доларів з ПриватБанку. Це був кредит, який Нацбанк видав ПриватБанку за програмою рефінансування. За цей кредит власники Привату дали заставу, яку Нацбанк оцінив достатньою. Відтак, в разі набуття і продажу заставного майна, Нацбанк не мав би нічого втратити. Звісно, якщо правильно оцінював ліквідну вартість застави. А також, якщо б цю заставу отримав.

На відміну від Нацбанку, уряд втрачав дуже багато. Страхітливою проблемою були 5,5 мільярдів доларів нестачі на балансі ПриватБанку. Ця нестача виникла через неповернення кредитів, які видавав ПриватБанк клієнтам. Під ці кредити теж би мала бути надана застава, але її не було. Чому? Тому, що ПриватБанк, як і більшість банків, що збанкрутували протягом останніх п'яти років, був порохотягом. На відміну від деяких інших банків, не був створений, як порохотяг, але згодом таким став.

Банки-порохотяги створюються для того, щоби виманювати гроші у населення і передавати їх бізнесам, які пов'язані з власниками банку. Ці фірми надають під кредити символічну заставу, а пізніше кредити не повертають. Банк забирає заставу, але її вартість не покриває і частини кредиту. Банк опиняється у мінусі і, зрештою, банкрутує. При цьому власники банків-порохотягів нічого не втрачають, бо вже вивели гроші вкладників через надання кредитів фірмам, що їм же і належали. А вкладникам банку частково та з запізненням повертають гроші через Фонд гарантування вкладів. Фонд гарантування вкладів теж у мінусі, бо майно, що залишається після збанкрутілих банків, не покриває витрат з виплати депозитів обдурених вкладників. Врешті-решт платить знову держбюджет. Власники банків-порохотягів, а їх назбиралося близько сотні, залишили після себе 20 мільярдів доларів нестачі. З тих 20 мільярдів — 5,5 припадало на ПриватБанк.

Вина за це лежить не тільки на власниках цих банків, але й на керівниках Нацбанку України. Їх провина подвійна. Адміністративна — у тому, що Нацбанк як регулятор банківського сектора вчасно не помітив і не бив на сполох, коли більшість наданих комерційними банками кредитів була лише банальною схемою виведення грошей з банку. Економічна — у тому, що висока облікова ставка (17% і більше) робила кредити комерційних банків дорожчими, ніж двадцять відсотків. Нормальним бізнесам, які чесно сплачували податки, було неможливо виплачувати ще 25% річних за кредитами, і при цьому залишатися прибутковими. Хоча, коли Нацбанк очолює приватний банкір Януковича — Арбузов, то дивно, що сам будинок Нацбанку не встигли продати Арбузову у власність.

Революція Гідності стала у нагоді власникам банків-порохотягів. Рано чи пізно всі вони мали збанкрутувати, але тоді б власники опинилися у в'язниці за шахрайство. Коли ж після втечі Януковича люди почали масово знімати з банківських рахунків свої заощадження, у банків-порохотягів з'явилася нагода прикритись цією панікою і пояснити нею своє банкрутство. Перефразовуючи вислів архиєпископа Кентерберійського, українські банкіри мали би сказати: «Якщо б революції не було, її слід було б вигадати».

Тому ніхто з банкірів, які наробили боргів у 20 мільярдів доларів, не сів за грати, а Коломойський, «вигравши» президентські вибори, впав у таку ейфорію, що почав розказувати ніби це не він, а держава, створила діру у 5,5 мільярда доларів у ПриватБанку. Приємним баритоном він муркотів журналістам Бігуса, як нас всіх (себто і його теж) обікрали. І таким заколисуючим було це муркотіння, що і я повірив би, якби у той час не писав цю статтю.

Що бачимо у відповідь на ці заяви бенефіціара президентських перегонів? Мовчання ягнят. Мовчить Кабмін, мовчить Мінфін, мовчить Нацбанк. Лише посилаються на суд, який має встановити справедливість. То що, ті 5,5 мільярда доларів, які уряд «влив» у ПриватБанк, потребують підтвердження суду? Чи уряд настільки божевільний, що бере на себе боргові зобов'язання ПриватБанку, в якому все в порядку і немає нестачі коштів? Або, може, Нацбанк не давав кредит у 19 мільярдів гривень, який власники не повернули? Скільки часу минуло, а застави, що давалися під цей кредит, не надійшли на баланс Нацбанку. Чому Нацбанк сприймає це як належне?

І уряд, і Нацбанк залежать від кредитів Міжнародного Валютного Фонду. А для нього не байдуже, куди поділися 5,5 мільярда доларів з ПриватБанку, і де заставне майно на 2 мільярди доларів, яке досі не надійшло до Нацбанку.

Не знаю, якими словами директор-розпорядник МВФ Крістін Лагард пояснювала обраному президенту Зеленському, за яких умов Нацбанк України буде і надалі отримувати кредити МВФ.

Але пані Лагард здавна славилася римською прямотою. Тож не було б нічого дивного, якщо б вона сказала, що борг Коломойського у 2 мільярди доларів має бути повернуто або готівкою, або заставним майном. В іншому випадку Нацбанк не побачить наступний транш кредиту, як свої вуха. Оскільки Нацбанк України — це компетенція президента, а не прем'єра (президент призначає половину складу правління), то ця проблема безпосередньо стосується пана Зеленського. І якщо він до цієї розмови з директором МВФ не повністю усвідомлював куди вляпався, то після неї, мабуть, дуже засумував.

20 мільярдів доларів збитків, які завдали 100 збанкрутілих банків, лягають тягарем на вже великі борги уряду. І якщо брати до уваги, що уряд не має змоги дешево позичати гроші, а змушений платити 8,5 відсотка річних, то тільки обслуговування цих 20 мільярдів боргу, що наробили горе-банкіри, обходиться державі у один мільярд сімсот мільйонів доларів (тільки відсотки!) на рік.

Це гіганський крок до банкрутства держави. А якщо держава збанкрутує, Росія розбере її на шматки. Чи хтось у цьому має сумніви?

«Нажухати» або шантажувати МВФ не вийде. Рішення найбільш креативних судів у Києві можуть справити враження на інших власників банків-порохотягів, але МВФ залишиться глухим і просто припинить фінансування Нацбанку, а при потребі і уряду.

У Коломойського є один спосіб уникнути екстрадиції до американської Феміди, яка його спитає, куди ділися гроші МВФ. Бо гроші МВФ — це, здебільшого, гроші американських платників податків. Цей спосіб — енергійно очолити боротьбу з корупцією шляхом проведення економічних реформ, оскільки миле його серцю вигадування нових схем пов'язане вже з реальним ризиком виживання для всіх решти бізнесів групи Приват.

Якісь маленькі ознаки позитивних змін таки можна побачити в тому ж інтерв'ю Коломойського Бігусу. Це критичне ставлення до особи пана Медведчука та надприбутків пана Ахметова. Але це навряд чи світоглядні розбіжності. Скоріше, Медведчук є просто його конкурентом у торгівлі продуктами нафтопереробки, а Ахметов сприяв встановленню занадто високих цін на електрику для його феросплавного бізнесу.