Передплатити Підтримати

Сопілка щуролова

Ну що ж, перший тур виборів минув. Час робити висновки. Попри те, що остаточні результати стануть відомі згодом, основні тенденції зрозумілі

Поки країна запекло сперечалася В чи В, Ю чи В, Ю чи П, П чи Ю, — казковий Гамельнський щуролов вкрав дітей. Українська молодь вважає, що підтримує першого в новітній історії України несистемного неполітика. Але насправді вона проголосувала за «загальнопонятний язик» і «чтоби не було войни». Справжні ляльководи-реваншисти зійшлися десь посередині. А саме — на новому поколінні українців, проманіпулювавши його несформованими цінностями та кричущою неосвіченістю, яка теж, до слова, є продуктом маніпуляції масовою свідомістю. Проросійські виборці Зеленського ані на крихту не вірять в те, що він продовжить курс на НАТО та ЄС. Проукраїнські голосувальники та проєвропейська молодь не вірять, що проведений ЗЕ флеш-моб на підтримку російських артистів, яким заборонений в’їзд в Україну через підтримку анексії Криму, — це ознака проросійської позиції їх обранця. Хто з двох таборів кого юзає? Відповідь очевидна.

Так вже сталося, що кожне покоління українців стикалося з вибором: боротися, чи слухняно слідувати за сопілкою балакуна. Сплеск войовничої енергії одних завжди супроводжувався тисячами пристосуванців, які не бачили нічого ганебного в тому, щоб прислуговувати московитам, совєтам та іншим переможцям. Поки одні гинули від багнетів більшовицької навали, інші відкривали ворота українських міст, пов"язуючи поспіхом червоний бант, колорадську стрічку або іншу ознаку холопської покори. Не все так вже і страшно, скажете ви. Не страшно — лячно! Як в автентичних казках братів Грімм. Молодь хоче жити, як в Європі, але голосує за відверту радянщину та російщину. Це більше, ніж передвиборча проблема. Це вирок. Під час цієї кампанії молодих людей зваблювали розповідями про заможне європейське життя без корупції. Погоджуюся. Так і було. Але пропускати повз вуха антиукраїнські жарти про Україну-порноактрису, про смішного малороса, про громадянський конфлікт та війну, вигідну олігархам, їх ніхто не примушував. Це вони самі.

Серед юних прихильників Зеленського не видно жодного обурення останньою серією «Слуги народу», де президент Голобородько єднає 26 відсепаровавних Україн в одну. Через мовне питання відсепарованих. І все. Ані тобі Путіна, ані російських військових, ані Криму, який навіть в цьому кінемотаграфічному пропагандистському продукті не повертається до складу уявної України. Нема Криму. Забудьте про Крим. Створивши хибну уяву, що Зеленський уособлює протестний електорат, реванш назвали протестом. Звичайна підміна понять. І ось вже маємо. Та молодь, яку підбурили голосувати за нібито сучасні європейські сенси, — упритул не бачить, що підживлює своєю енергією проросійську, прорадянську частину українського суспільства. Що це, як не морок? Для проєвропейського виборця Зеленського виявилося достатньо багатозначних підморгувань людини, що претендує на найвищу посаду в державі. Вони не вимагали від неї пояснень, не намагалися співставити його ціннісний ряд зі своїм. Їх не засмутили обмовки про уклінну позу, миротворців на лінії розмежування та прямі перемовини з ватажками Л/ДНР. «Посередині домовимося». «Проведемо референдум за пункти примирення з Росією». «Інтернет-голосування». «Фейсбук-опитування посередині». «Забудьте про Крим». «Для початку треба перестати стріляти».

Це не протест, шановні. Це національний суїцид, оформлений під гру у «російську рулетку». Що не заява — то постріл у голови мільйонів.

В Україні є протестний потенціал. І він сьогодні протистоїть проросійському популізму та загрозам реваншу. Для того, щоб збагнути, що таке протестний вибір, необхідно подивитися на той шлях, який Україна пройшла за роки Незалежності. 28 років тому це була чи не найбільш радянська республіка. Комуністичну риторику використовували навіть націонал-патріоти. Ніхто, повторюю, ніхто в Україні в ті часи не наважувався озвучити публічно те, з чим до Європи йшли Польща та країни Балтії. Соціальні стандарти, робітники та селяни, пенсії та зарплати, мораторій на продаж землі та сприяння держави «крєпкім господарникам» — все це роками звучало з високих трибун та екранів телевізорів. Паралельно існувала несистемна спільнота, яка слово за словом, сенс за сенсом, крок за кроком просувала національну культуру, відродження, створення середнього класу. Ця спільнота з’являлася під час Майданів, повстаючи за право бути громадянами — платниками податків, а не підданими, яких панство обкладає подушним оброком. Ці люди просували економічні свободи замість преференцій, рівність всіх перед законом замість рівності всіх. Я зараз не стверджую, що Майдани, як масове явище відстоювали ці ідеї. Зовсім ні. Але рушійною силою перетворень в країні завжди були мрійники. Таким чином щоразу комуністичні сенси витискалися з суспільного дискурсу. І ось вже сучасні політики заговорили про вільну економіку, громадянське суспільство, країну відкритого доступу. Продаж землі, приватизація, політична нація, лібералізація стали дискурсом «просунутих». І вже мало хто пам"ятає часи, коли такі слова могли відкинути політика на маргінес. Заради цього люди ризикували життям, йшли на барикади та у солдатські окопи. До Європи Україну наближали ті, хто по краплі вливав в уста Україні сенси модерної країни. І ось, після голосування в першому турі, мрійники, які зростали на антирадянських барикадах, із жахом усвідомили, що боротися їм тепер доведеться не тільки з радянським минулим, але й з патерналістським майбутнім.

Маємо. Отримали. Неосовєтікус навчився пред"являти претензії та уникати відповідальності. Радянського штибу демогогія, популізм та патерналізм вже перекинувся на наступні покоління українців.

Насправді, ми все це вже бачили. Нещодавно. Молоде покоління, яке прагне до Європи, розвернули обличчям до совка, підмінили реальність, змусили ворогувати з тими, хто все життя тягне Україну геть від радянсько-російського мороку. Мрійників, які відстоюють цінності свободи, названо несучасними, «схибленими на політиці» стариганами. Молоді пояснили, що країну, що перебуває у вирі геополітичної кризи, врятує відсутність національної політики. Що ті, хто закликає до обачності, є чи не найбільшими ворогами прогресу. Нагадаю, що Майдан 2014 року почався саме з того, що на захист проєвропейських дітей, яких хижак затягнув в пастку, прийшли дорослі люди. Відклавши політичні уподобання, поєднавши зусилля, долучившись грошовим ресурсом, саме мрійники відтягли майбутнє України від російського капкана. А потім пішли на фронт. «Щоб у моїх дітей було життя». Давайте не забувати, що найстрашніші часи Україна пройшла за рахунок життів морально зрілих та морально цілісних людей. Тих, хто ніколи не подарував кандидату в президенти «забудькуватість про Крим».

Майдан без політики, війна без політики, вибори без політики, політика без політики. Все це просто трансформація однієї і тієї ж облуди. Тому ми вже знаємо, що робити. Це просто нові пісні на старий мотив. Сопілка щуролова вже грає. Діти вже танцюють. Московське болото вже запалило обманні вогники. Потрібно сховати партійні знамена і знову зірвати плани «примирителів».

Джерело