Країна жовтих світлофорів

Жовтий, невизначений колір (нібито й можна, але зась) превалює у багатьох сферах українського життя.

У новинних стрічках промайнула інформація про те, що Кабмін розглядає перспективу скасування жовтого сигналу на світлофорах. Мовляв, саме він є причиною неймовірної кількості дорожньо-транспортних пригод на перехрестях, адже ставить водіїв перед дилемою: «Можна, але… не надто».

Не думаю, що велемудрість наших урядовців сягатиме аж так далеко, як би вони не присягалися, що ця новація є загальноєвропейським досвідом. Принаймні автор цих рядків, об’їздивши Старий світ вздовж і упоперек, ніде не зауважував двооких світлофорів. Тут, радше, спрацьовує задавнений ще з радянських часів інстинкт: якщо не можеш впоратися з проблемою, її ліпше заборонити.

З іншого боку, останніми роками у мене сформувалося стійке враження, що, образно кажучи, всі ми живемо у країні жовтих світлофорів. Закони, правила, обмеження, застереження, дозволи і заборони настільки розмиті, що їх можна ігнорувати, не переймаючись наслідками. А якщо такі виникнуть, є шанс кивати на те, що, мовляв, «можна, але… не надто».

Війна, в якій не можна стріляти, агресор, з яким треба торгувати, безвіз, який можуть забрати…

Е-декларування… Ок, запровадили його для чиновників і решти посполитих, які отримають платню з державної скарбниці. Як вони «світять» свої статки, — окрема історія, ба навіть — ціла епопея, оскільки ніхто ж не боронив записувати мільярдні суми чи царські маєтки на 90-річних бабусь, рівно ж як вигравати у фейкові лотереї. Але… Законопроект, який передбачає декларування статків для товстосумів, наразі зупинився на рівні ідеї. Декларування громадських активістів, — статки декого з них, як на мене, теж потребують пояснення, — сприймається як зазіхання на святая святих…

То що, в країні є рівні і рівніші? Мені імпонує досвід Америки, де насправді громадян не ділять на категорії — чиновник, олігарх чи активіст. Там усі — платники податків і, що найважливіше, — прагнуть бути сумлінними платниками, принаймні видаватися такими в очах свого дільничного фіскала.

Отже, жовтий, невизначений колір (нібито й можна, але зась) превалює у багатьох сферах українського життя.

Парламентарії й урядовці, діставшись влади, спочатку про людське око урізають собі платню, шалені витрати на власний комфорт, а відтак тихцем, «чайними ложечками», повертають собі гроші та привілеї. Папери, на яких виписані гарні слова про депутатську недоторканність, з року у рік кочують з вулиці Грушевського у Конституційний Суд, аби відтак знову припасти пилом — до наступних виборів…

У пересічного обивателя таке ж ставлення до законів та регламентів. Він має за приклад тих, хто «нагорі»: їм можна, а чому мені зась?

Можна втішатися думкою, що «жовтий колір» — ознака глобальна. Політолог Лілія Шевцова якось написала, що цю рису вдало зауважив польсько-британський соціолог Зигмунд Бауман. «Він визначив цей час як liquid modernity — „плинна сучасність“, коли все розмите і немає меж між принципами та нормами. Немає ні друга — ні ворога, ні миру — ні війни, ні закону — ні беззаконня: все змішалося в одній склянці».

Країна подвійних стандартів і законного беззаконня, країна, яка відчайдушно воює і ще відчайдушніше гуляє; країна дрімучого совка і безкрайньої анархії; країна грассівських бляшаних бубнів, на яких усі вибивають тривожні стаккато, та їх, однак, не чує ніхто.

Країна жовтих світлофорів…