«Чи можна купити півкотлетки?»

У невеличкому продуктовому магазині звична метушня. Якраз кінець робочого дня, клієнтів багато. Я також забігла сюди після роботи купити щось на вечерю. Часу готувати самій з моїм насиченим робочим графіком геть не маю.

Ось і рятуюсь такими магазинами. До відділу готової продукції вишикувалась невеличка черга. Стаю у хвіст і, за журналістською звичкою, спостерігаю...

Біля вітрини стоїть дідусь і рахує зім’яті гривні. Ніби не «бомж», але вигляд має  занедбаний, нещасний. Затискає гроші у кулак, ховає у кишеню сильно зношеної куртки і дивиться голодними очима на викладені за склом страви: салати різних видів, квашені овочі, смажені котлети, відбивні, голубці, вареники... Потім знову витягає гривні і починає їх перебирати. Бачу, у нього в руці якихось кілька гривень і ще копійки. Продавець обслуговує переді мною старшу пані-пенсіонерку. Вона якраз збирається розраховуватися. Продавець дає їй пакет з покупками, вона дає їй гроші. У цю хвилину дідусь ледь чутно запитує продавця:

- Чи можна купити півкотлетки?

- Ще чого? - обурюється дебела дівчина, і звертається до клієнтки: «Нє, ви чули! Півкотлетки!».

- А скільки коштує одна котлета? - запитує її пенсіонерка.

- Десь сім гривень, - відповідає дещо розгублено. Вочевидь, не на таку реакцію чекала.

- Дайте цьому пану котлету, а до мого рахунку додайте її вартість.

Продавець мовчки кладе у пакет котлету, віддає дідусеві і бере у жінки гроші. Він так само мовчки забирає котлету, відходить на кілька кроків і вмить її з’їдає. А пенсіонерка забирає свої пакунки та іде до відділу з фруктами. Тоді дідусь дістає з кишені ті кілька гривень, що мав, підходить до жінки і каже:

- Пані, візьміть гроші.

- Та не треба, - віднікується.

- Ні, ні, візьміть! - каже твердим наполегливим голосом. Бере і ледь не плаче. Дідусь гордо виходить з магазину, а вона розгублено дивиться йому услід...