«Живіший від усіх живих» – на смітнику історії

В українських містах і селах, окрім окупованих територій у Криму і на Донбасі,  не залишилося жодного пам’ятника Леніну.

Впав останній. Монумент Владіміру Леніну врешті-решт, попри очевидний саботаж з боку місцевої влади, демонтували у 15-тисячному Новгороді-Сіверському, що на Чернігівщині. Там пам’ятник Іллічу простояв два з половиною роки після ухвалення Верховною Радою декомунізаційних законів. Чиновників дотиснули місцеві активісти, і новгород-сіверський Ленін, сподіваюсь, поставив довгоочікувану “крапку неповернення”.

Ця символічна подія минула малопомітно. Можливо, через те, що “ленінопад” став для нас звичним явищем. Сенсація, коли валять першого Леніна, а коли це вже 121-й, подія стає буденною. Але, як на мене, це знаковий етап у суспільній свідомості, у так званій ментальній революції, яка, як бачимо,  у нас надто затягнулася. Здавалося, ще 25 років тому, коли Україна здобула незалежність, усі ці пам’ятники і постаменти, назви вулиць і площ іменами ідолів більшовизму мали би вмить зникнути з мапи нової держави. Щоб рухатися далі, а не тупцювати на місці, весь час озираючись назад, Україні треба було одразу скинути з плечей цей важкий тягар тоталітарного минулого.  Біда в тім, що не тільки лідери країни, а й пересічні громадяни не знаходили у собі сили розпрощатися з ілюзіями, перерізати цю пуповину та самим почати ламати власні стереотипи. Багато хто відчував, а дехто, на жаль, і досі відчуває спорідненість з комуністичним минулим. Особливо це важко дається старшому поколінню, яке ностальгує не так за тогочасною  ідеологією чи ковбасою за 2.20, як за своєю романтичною молодістю. А для того, щоб тотально демонтувати комуністичний спадок у країні, треба було насамперед вичавити з себе комуністичну “отруту”, якою  напували народ не одне десятиліття.

Фактично лише завдяки Революції гідності, коли впав пам’ятник Леніну в центрі Києва, вдалося розпочати процес подолання чи, правильніше сказати, викорінення комуністичного минулого. Навіть після Помаранчевої революції українці не дозріли до розуміння: якщо вчасно не зробити щеплення від тоталітаризму,  не переосмислити своє ставлення до радянського минулого, не провести “роботу над помилками”, то рецидив неминучий.  Чому в путінській Росії, як правонаступниці Радянського Союзу, на відміну від нацистської Німеччини, стався реванш? Тому що після Другої світової відбувся Нюрнберзький процес і період денацифікації, наслідком якого став демонтаж нацистської свідомості. Після розпаду Радянського Союзу подібного процесу не відбулося. Тому після короткого періоду гласності і єльцинської демократії настала реакція і реставрація минулого. В Росії досі на центральних площах міст красуються 1800  пам’ятників і близько 20 тисяч бюстів Леніну. Понад п’ять тисяч вулиць носять його ім’я. А рішення Верховної Ради України щодо декомунізації МЗС Росії розцінило як... антиросійське. Це лише зайвий раз підтверджує спорідненість минулого тоталітарного режиму з нинішнім путінським.

Приклад Росії — це ще й відповідь тим українцям, які досі торочать, що повалення пам’ятників — не на часі і що, мовляв, не в пам’ятниках та перейменуваннях вулиць справа. Як бачимо, дуже навіть на часі. Якби цей процес стався 20 років тому чи хоча б після помаранчевого Майдану, то, можливо, не було б Януковича, як такої собі реінкарнації (точніше, пародії) на радянське минуле, і, відповідно, не було б нинішньої війни - війни минулого з майбутнім. Адже Росія воює за своє “славне” минуле, марячи міфами про супердержаву. А Україна вкотре відвойовує право на європейське майбутнє.