«Мовчання ягнят» – неприпустиме!

В УКРАЇНСЬКОМУ суспільстві та політикумі існує дві думки щодо нашої реакції на, м’яко кажучи, недружню, а по суті, українофобську постанову польського сейму від 22 липня цього року, де Волинську трагедію визначено як геноцид поляків українськими націоналістами.


Одна думка — не звертати на це уваги, щоб не загострювати ситуацію і не псувати стосунків з Польщею. Мовляв, не треба піддаватися на цю своєрідну провокацію, не скочуватися до рівня польських популістів, які “замутили” цю постанову, бути вищими... Бо дзеркальна реакція зажене ситуацію у глухий кут, від чого Україна лише програє. Інша думка — в жодному разі не можна мовчки це “проковтнути”. Україна має відреагувати, дати виважену, адекватну відповідь. Бо вдавати, що нічого не сталося, підставити другу щоку — це заохотити поляків, принаймні ту антиукраїнську націоналістичну частину, до подальшого розкручування цієї теми, спекуляцій на ній. Це прояв слабкості і меншовартості. Якщо Україна промовчить на офіційному рівні, це буде також сигналом і для поляків, що своїм мовчанням визнаємо їхню правоту, що не маємо чим заперечити. Це дасть підстави полякам і надалі підходити до цих подій однобоко, замовчувати свої злочини. Думаю, пауза з нашого боку і так затягнулася…

Майже сто відомих українців, які, між іншим, завжди вирізнялися поміркованими поглядами, підписали і оприлюднили звернення до Верховної Ради із закликом встановити три дні пам’яті жертв польських злочинів проти українського народу. Серед підписантів - перший президент Леонід Кравчук, директор Національного інституту стратегічних досліджень Володимир Горбулін, дисидент Левко Лук’яненко, письменники Дмитро Павличко, Іван Драч, Іван Дзюба, Василь Шкляр, брати Капранови, історики Юрій Шаповал, Володимир Сергійчук, Станіслав Кульчицький, дипломати Борис Тарасюк, Володимир Огризко. 23 вересня пропонується оголосити днем польських репресій проти автохтонного українського населення Галичини. 1930 року Річ Посполита у цей день прийняла рішення про проведення пацифікації. 25 грудня пропонують відзначати день пам’яті геноцидного винищення польським підпіллям українського населення. Цього дня у 1942 році на Волині почалися масові вбивства українців. 28 квітня встановити день пам’яті українців, які стали жертвами насильницької депортації польською державою. 1947 року у цей день почалася операція “Вісла”.

Ініціатори звернення вважають, що воно має підштовхнути Польщу до скасування рішення, яким Волинська трагедія визнається геноцидом.

Дехто може подумати, що представники української інтелігенції переборщили, спеціально згустили фарби, щоб потім з поляками “торгуватися”. Принаймні від деяких колег я почула таку думку. Насправді мета, думаю, інша. Адже усі ці події різні, тому зупинитися на якійсь одній даті, яка є більш трагічною чи більш визначальною, було б неправильно. Треба задекларувати певні віхи історичної пам’яті. Зрештою, це треба зробити хоча б для того, щоб у самій Польщі про це почали говорити. Бо наразі там домінує абсолютно однобоке трактування тих трагічних подій. Поляків там вважають безневинними жертвами українських озвірілих націоналістів. А про витоки та причини тієї ж Волинської трагедії практично не згадується. Якщо буде реакція з українського боку, то поляки не зможуть її замовчати, через “не хочу” будуть змушені про це говорити, а це вже хоч якась альтернативна думка, яка би мала пробиватися у польському політикумі і суспільстві.

Очевидно, польська влада розуміє, що конфронтаційна постанова сейму стала для України, яка перебуває у стані війни з Росією, своєрідним ножем у спину. Про це свідчить візит президента Польщі до Києва на День Незалежності. Це був не лише формальний жест дружби і солідарності. І не лише намагання у такий спосіб загладити якщо не вину (винними поляки себе точно не вважають), то принаймні згладити той дискомфорт, який виник між державами після ухвалення резолюції. А насамперед спроба запобігти реакції з українського боку. Поляки розуміють, що депутати Верховної Ради після відпустки повернуться до ухвали сейму. Це був такий собі превентивний візит, аби переконати українську сторону не вдаватися до загострення. Тобто запобігти ухваленню якогось “антипольського рішення”. Думаю, саме заради цього Анджей Дуда і запросив Петра Порошенка до Варшави 2 грудня, у «символічний день, коли Польща визнала незалежність української держави». У Варшаві мали б оприлюднити поєднавчу заяву двох  президентів. Тож, щоб ніщо не зіпсувало цієї “ідилії”, треба, аби Верховна Рада, принаймні до 2 грудня, утрималась від будь-якої реакції на ухвалу  польського сейму. Як на мене, це не що інше, як певна хитрість з польського боку. До речі, щодо “поєднавчих заяв”. Згадаймо спільну  заяву Кваснєвського і Кучми з вибаченнями від імені двох народів (знамените “пробачаємо і просимо пробачення”), але вона не завадила  теперішній польській владі прийняти антиукраїнську резолюцію.

Одна з вічних проблем українців — ми весь час боїмося когось образити, аби чогось не сталося. В результаті все одно “стається”, і приклад  теперішньої агресії з боку Росії — найкрасномовніший. Зараз офіційний  Київ боїться посваритися з поляками, які вважаються нашими друзями,  “єдиними адвокатами в Європі”. Треба пам’ятати, що між країнами ніколи не буває щирої дружби (знову-таки згадаймо пропагандистський  штамп про Росію як дружню та братерську країну). “Дружать”, як правило, або проти когось, або заради власних національних інтересів. Польщі  вигідно зараз дружити з Україною. Вона панічно боїться Росії, а Україна - це стримуючий фактор. Захищаючи себе, захищає і Польщу. Тому  поляки так і ратують за Україну, за її членство у ЄС та НАТО. Крім того,  українці їм потрібні як робоча сила, бо свої робочі руки втекли у краще  оплачувані країни ЄС. Українці, по-перше, роботящі, по-друге, добре  асимілюються у польському суспільстві, не мають проблеми з мовою,  по-третє, толерантні і неконфліктні.

Але саме у скандальній резолюції сейму, на жаль, проявилася суть  значної частини польського населення, їхнє справжнє, а не показове  ставлення до українців. А воно глибоко закорінене у довоєнних часах.  За великим рахунком, це певна завуальована ностальгія за втраченими  територіями. У такий спосіб вони дають зрозуміти, що самі звідси не  пішли... Хоча угоду про теперішні кордони Польщі і України ухвалювали  керівники сильніших країн.