Путін обдурив усіх, хто хотів, щоб його обдурили...

Так зване перемир’я призвело до чергової трагедії.


Наслідок попереднього, вересневого перемир’я — втрата території та загибель тисяч військових і мирних українців. А ще — деморалізація українських солдатів, які не до кінця розуміли, що відбувається — війна, АТО чи перемир’я. Це викликало глибоку депресію в українському суспільстві, яке щодня “харчувалося” поганими новинами з фронту, на які накладався соціально-економічний занепад у тилу.

Тому від Мінська-2 чекати чогось доброго було наївно. Не втомлююся нагадувати застереження екс-президента Грузії Михайла Саакашвілі про те, що після кожного перемир’я з Росією Грузія втрачала нову територію. Спроби канцлера Німеччини Ангели Меркель і президента Франції Франсуа Олланда примирити Путіна і Порошенка наперед були приречені на провал, оскільки російському президенту мир на сході України не потрібен. Не для того він розв’язав цей військовий конфлікт, помпує у Донбас найсучаснішу зброю та “добровольців”, щоб зупинятися на півдорозі. Цей звір вже відчув смак крові, і його апетити лише розгорятимуться...

У той час, коли “нормандська четвірка” шукала шляхи мирного врегулювання, узгоджувала текст Мінської угоди, проросійські і російські терористи ні на мить не припиняли атакувати позиції українських військових. А так званий режим тиші, про який начебто домовились у Мінську, вони потрактували по-своєму: усі сили сконцентрували в одному напрямку — дебальцівському, і лупили, наче оскаженілі. Чи могло українське військове керівництво передбачити саме таку поведінку ворога? Та уся логіка агресора, його попередня військова тактика про це свідчила. Зрештою, ворог і не маскувався. Захарченко відкрито говорив, що Дебальцеве вони візьмуть, незважаючи на будь-які домовленості. На яке диво сподівалась українська влада, чому як зачарована пішла на поводі у Путіна, хоча розуміла, що він вкотре бреше? У Мінську Володимир Путін вчергове обдурив усіх... Усіх, хто хотів, щоб його обдурили.

Думаю, європейські лідери знали, що у Мінську вплинути на Путіна не зможуть. Їхньою “ціллю” був Порошенко, а завдання — тиснути на українського президента, аби він пішов на чергові поступки. По-перше,Україна є найслабшою ланкою, по-друге, на відміну від Путіна, Порошенко людина адекватна, договороздатна, то на кого у такому розкладі будуть тиснути? Звичайно, на Порошенка. Як наслідок, Путін у Мінську нічим не поступився, а Україна взяла на себе купу зобов’язань, не отримавши жодної гарантії.

Захід панічно боїться Путіна, який погрожує розв’язати третю світову війну. І цей страх перед новітнім Гітлером, який має ядерну зброю, схоже, паралізує благополучних і безпечних європейців. Вони не готові до відчайдушних, рішучих кроків, навіть таких, як надання Україні зброї для захисту. Вони, радше, схильні віддати Україну як своєрідну ритуальну жертву російському ведмедеві, наївно сподіваючись, що він задовольниться цією поживою.

На жаль, Україна сама дає підстави Заходу нами жертвувати. Українська влада, як і західна, боїться бути рішучою, боїться називати речі своїми іменами, бо боїться програти. В результаті, все одно втрачає. Ситуація з Дебальцевим — чергове підтвердження цього. І в Мінську-1, і в Мінську-2 Україна між війною і ганьбою обирала ганьбу і, як наслідок (за висловом Вінстона Черчілля), отримувала і війну, і ганьбу одночасно.

Ми досі війну називаємо АТО. Верховна Рада визнала Росію країною-агресором, але досі території, підконтрольні маріонетковим “ДНР-ЛНР”, не визнані хоча б тимчасово окупованими! Чому? Щоб далі постачати туди безкоштовно газ, електроенергію, воду. Кому потрібен цей самообман? Хіба що Путіну. Україна цих територій не контролює, жодної копійки податків звідти не отримує. Там повністю господарюють захарченки-плотницькі, вбивають наших хлопців, грабують українські підприємства, а ми їх щедро дотуємо енергоносіями. По суті, допомагаємо ворогу. Постачання безплатно в окуповані території тепла, світла і води — це, окрім іншого, колосальний тягар на нашу економіку, яка і так ледь животіє.

Якщо це окупація, то Україна має діяти за законами окупації. Більшість патріотичних українців звідти давно виїхали, а ті, що залишилися, нехай вимагають, аби “нова влада” забезпечувала життєдіяльність цих територій. І тоді місцеве проросійське населення, що як стадо баранів пішло на “референдум”, запитає того ж Захарченка: “А де світло, тепло, пенсія і зарплати?” Вони ж вірили, що Путін дасть їм “московські” пенсії та інші блага. Нехай тепер виходять на мітинги і вимагають обіцяного! Лише тоді, коли Україна ці території відвоює і буде господарем на своїй землі, можна говорити про утримання Донбасу...

Більш рішучою і вимогливою Україна має бути і до західних партнерів, особливо до США та Британії, які, як ядерні держави, згідно з Будапештським меморандумом були гарантами нашої безпеки та територіальної цілісності. Зараз ці країни, по суті, самоусунулися від впливу на ситуацію на сході України, підтримують нас хіба що морально, а “першу скрипку” грають Німеччина і Франція, які нам, за великим рахунком, нічого не винні. Натомість ці дві європейські країни економічно дуже зав’язані на Росії, бо за останні десятиліття інвестували туди мільярди... Економічні санкції проти Росії боляче б’ють і по їхній економіці, по їхньому бізнесу, тому вони кровно зацікавлені в умиротворенні агресора.

Побити всі горщики з Путіним вони ой як не хочуть. Тому і зброї нам не дають, і санкції застосовують сміхотворні. Наприклад, останні санкції проти Кобзона, Мотороли, Ґіві і другорядних російських політиків — це просто пародія на покарання. Виставляють себе такими косметичними санкціями на посміховище. Лише комплекс заходів — надання Україні сучасної зброї та запровадження дієвих санкцій (аби Росія опинилась в економічному котлі), можуть зупинити господаря Кремля. Немає жодної гарантії, що Путін, розправившись з Україною, не спробує атакувати Прибалтику, Польщу чи будь-яку країну, яка є членом НАТО. Думаю, йому цікаво перевірити, чи наважаться вони вступитися за своїх союзників, як це передбачає 5 стаття Північноатлантичного договору.