Багато галасу в маленьких Пустомитах

Ні я, ні мої побратими не продалися


В неділю у нашому маленькому містечку сталася резонансна подія. Нагадаю усім, хто ще не чув і не бачив — 5 жовтня Пустомити відвідав Віталій Кличко. Приїхав, аби підтримати кандидата в депутати по 118 округу Богдана Дубневича. Перед тим 28 вересня наша громадська організація «Гвардія Революції» влаштувала в Києві, в Українському Домі зустріч-єднання родин Героїв Небесної сотні, аби нагородити їх пам’ятними відзнаками. Були присутні дуже гарні люди, наші друзі — Ніна Матвієнко, Фома з «Мандрів», сестри Тельнюк, Леся Горова, Володимир Гонський і ще багато-багато інших достойних людей, яких ми також нагородили за підтримку Революції Гідності нашими відзнаками. Я особисто напередодні на Інститутській, на місці загибелі мого чоловіка, вручила Кличкові запрошення. Він пообіцяв, що прийде. Однак, обіцянки не дотримав. Тепер ми вирішили скористатися такою нагодою і нагадати йому привселюдно, що даного слова треба дотримуватися. І нагорода — як нагадування про те, завдяки кому він опинився в кріслі мера. А раптом вона застереже його в майбутньому від хибного рішення?

Щодо Богдана Дубневича, то нагороду йому вручено за підтримку Майдану. Хіба може хтось заперечити, що він справді під час подій допомагав фінансово? Давав свій транспорт, закупляв квитки на поїзди, привозив одяг і взуття. Я знаю багатьох хлопців, яким на Майдані порозлазилися кросівки, змок верхній одяг і люди Дубневича видали їм добротні черевики і теплі куртки. Багато хто і зараз в них ходить. Але це не агітація за кандидата в депутати! Це констатація факту! Хіба я під час вручення нагороди закликала голосувати за Дубневича на виборах? Жодним словом! Нагородили людину за підтримку Майдану, за допомогу. Так, як нагороджували інших людей — сотників, активістів. Без таких людей Майдан просто не зміг би існувати! І нехай мені в тисячний раз нагадають, що революцію задумали політики, здійснили її такі безнадійні романтики, як мій чоловік, а плодами скористаються негідники, я не перестану дякувати всім, хто допомагав нашим хлопцям боротися.

Чи могла я передбачити, що мій вчинок спричинить такий ажіотаж? Пустомити тільки про це і говорять. Фейсбук просто вибухнув звинуваченнями на нашу адресу — «Та як вони могла нагородити олігарха, одіозну особу? Продалися! За посади або великі гроші! Що сказав би Андрій?». Так я Вам скажу — Андрій би схвалив мій вчинок. Дивно, але попри його бунтарський характер у нього не було ворогів! Так, він був запальним і відважним, інакше не залишився б на Майдані після 18 лютого і не пішов би на Інститутську 20. Тоді там залишилося небагато людей, таких відчайдухів, як і він сам. Андрій також бачив, як втікали люди з барикад. Він взагалі все бачив і знав. І розрізняв зраду і страх. За страх не можна людину засуджувати, бо життя наше є даром Божим і його потрібно берегти. Не кожному дано бути Героєм, як мій чоловік. Але зрадників він також бачив, бо був в перших рядах з першого дня. Є великі запитання до комендантів Майдану, керівників партій, до окремих майданівців. Багато з них мали нагоду змити ганьбу кров’ю, але не скористалися цим шансом. Дехто навіть вирішив ще раз випробувати долю і йде у владу. Але Бог їм суддя!

Друзі, прошу Вас заспокоїтися! Ні я, ні мої побратими не продалися. Ми апріорі не можемо цього зробити, бо наша ціль не в грошах і не в посадах. Все це справді робиться для піару, але не Дубневича і не Кличка, чи будь-якого іншого політика. Нам до них байдуже, як і до цих виборів. Вони нічого наразі не змінять. Боротьба, розпочата нашими Героями, триває. Ми піаримо нашу організацію — «Гвардію Революції». Створили її не для того, щоб йти до влади. Ми -волонтери. Після того, як один за одним загинуло кілька побратимів мого Андрія, а багато друзів пішло добровольцями і зараз воюють на сході, я і мої однодумці взялися до роботи. Хіба можна спокійно жити після того, як загинув Іван Куліш з Луганська, свідок смерті мого чоловіка? На похороні Андрія він поклявся відомстити, пішов в Айдар. Я щодня розмовляла з ним по телефону, просила залишатися живим. Обіцяв, але дотримати слова не зміг. Пізніше геройською смертю поліг ще один айдарівець — Андрій Марунчак з Нового Роздолу. Він був моїм захисником, а тепер став ще одним Ангелом-охоронцем. Їх вже біля мене багато… Вони не тільки оберігають, але й зобов’язують не сидіти, а діяти, допомагати. І ми діємо. Допомагаємо тим, хто воює, і тим, хто скалічений. Ви знаєте, скільки у львівських шпиталях зараз перебуває поранених? Майже 500! А скільки по всій Україні? Ви бачили очі молодих хлопців- інвалідів без ніг, без рук, без очей? Хто їм допоможе? Я готова поклонитися кожному, хто це робить. І я впевнена, що мами цих хлопців мене розуміють і підтримують!

Ми всі — українці, а потім вже політики, бізнесмени. Не буду закликати до єдності і розуміння, кожен вирішує сам за себе, і кожному воздасться. Для мене назад дороги вже немає. Так, багато хто дивується — ну чого їй нейметься? Жила би собі в своє задоволення. Держава дала дітям пенсію, виділила допомогу. А вона пише різкі статті в газети, дає інтерв’ю журналістам, їздить на суди і роздає якісь нагороди. Чого їй треба? Я відповім — мені треба справедливості. Щоб знайти і покарати вбивць мого чоловіка і його побратимів, щоб викривати підлих і ницих людей, щоб не боятися за життя своїх дітей, щоб допомагати тим, хто потребує допомоги. А для того мені потрібна підтримка і таких людей, як Кличко і Дубневич, і інших впливових людей, з якими я потоваришувала за останні півроку. Маю надію, що наші нагородні хрести застережуть цих політиків і бізнесменів в майбутньому від негідних вчинків. Зрештою, якщо ні, то кожен відповість перед судом, як не людським, то Божим обов’язково.

Гасло нашої громадської організації «Гвардія Революції» — «Хочеш допомогти? Роби, що вмієш! Віддай, що можеш!». Так і живемо! Слава Україні і її Героям!